Читати книгу - "На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова"

     - Цікаво, що то за річка? - зацікавилася Ліза, дивлячись вниз.

     - Так, це не просто якась гірська річечка. Досить широка. Можливо – приплив Дніпра?

     - А може, це – Дністер? Якби це був він!

     - Що тоді? - запитав Андрій.

     - То тоді ми були б не так далеко від міста мого вітчима. А там є будинок, якого він подарував мені.

     - І що? Думаєш, нам слід було йти туди?

     - А чому - ні?

     - Думаю, Центр теж знає про твого вітчима... І взагалі, всі наші таємниці. І там нас цілком можуть упіймати.

     - А я гадаю, що вони вже мали б там побувати та побачити, що нас немає там.

     - Ну, ти просто думаєш, що наш Центр – блискавичне реагування!

     - Так, гадаю. Як тоді команда Серьоги мене швидко викрала!

     Вони всі летіли і гадали, в якій місцевості вони знаходяться. Але від їхніх припущень ситуація не прояснювалася.

     - Давай, поки що просто насолоджуватися польотом! - зрештою запропонував Андрій.

     - Не можу, я просто паралізована страхом, що нас зараз упіймають.

     - Лизочок, не треба! Ми все одно нічого не можемо зробити. Якщо нам вдасться від них втекти – буде просто щастя! Тож, розслабився, - заспокоював її друг.

     Він обійняв  дівчину ще міцніше, аби заспокоїти її. Але в цю мить зрозумів, що й сам потребує впевненості.

     Чи довго, чи коротко, але згодом, дельтаплан почав поступово знижуватися.

     - Ти знаєш, як гальмувати? – поцікавилася дівчина.

     Не міг же Андрій зізнатися, що не знав.

     - Приземлимося, - пообіцяв він, про себе намагаючись згадати, чи читав він щось про загибель дельтапланеристів, що невміло приземлялися, чи - ні.

    Ще за кілька хвилин вони знизилися, і Андрій сказав, що можна розплющувати очі. Ліза мало не померла від страху, побачивши, що вони знаходяться на висоті третього поверху.

     - Я ж сказала - за кілька метрів!

     - Ну, тобі ж потрібен час, щоб підготуватися до стрибка?

     - Ми стрибатимемо?

     - Не знаю. Як доведеться, - зізнався Теплов.

    Під ними стрімко замиготіли гілки дерев, дельтаплан ще знизився, і ось уже їхні ноги почали діставати до кущів.

     - Готуйся! – крикнув Андрій.

     І ось уже вони побігли ногами землею, а потім дельтаплан завалився на землю.

     - Далеко ми залетіли. Де ця їхня «стоянка»?

     - Не тут. Далеко не тут.

     - А як ми їм повернемо? Доведеться тягти із собою?

     - Лізо, я тебе благаю? Він важить більше за тебе! Залишимо тут, хтось потім його знайде.

    Вони обтрусилися від зламаних гілок і листя, і пішли вузькою стежкою вперед. За кілька метрів ліс почав рідшати, і вони вийшли до траси.

     - Ну, вітаю тебе! Ми – точно в іншій країні, – задоволено констатував Андрій.

     - Звідки ти знаєш?

     - Дивись!

   Ліза підвела голову, і побачила на протилежному боці від шосе невеликий магазинчик. Над входом висіла вивіска з назвою на латиниці.