Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Міла 

Прокидаюсь від того, що хтось нахабно на мене падає. Серце одразу знайшлось у танці страху, та трохи заспокоїлось коли я зрозуміла, що це Паша.

Від нього дуже сильно пахне алкоголем, скільки ж він випив. Я придавлена його тілом, стараюсь скинути його з себе, та нічого не виходить.

Просто прекрасно.

— Ей – штовхаю його в бік.

Доманський тільки кривиться, та нарешті сповзає. До мене повертається здатність дихати, тільки встати я все ще не можу. Його ноги досі на мені.

Ніякого бажання, спати з ним п'яним у мене немає. Моє серце ще досі ображене на нього.Як він міг повірити у таку нісенітницю?

Штовхаю його в плече.

— Доманський ти впертий віслюк – шиплю, та знову намагаюсь вирватись з під нього.

Через деякий час я здаюсь, це не реально. Я вже вся мокра, крапельки поту покрили все моє тіло. Доведеться чекати, поки він сам обернеться.

Та поки я чекала на це, то заснула. Крізь сон я відчувала як він мене обіймає, та притискає до себе, у середині розвивалося дивне тепло.

На деякий час я все забула. Його образливі слова, ту ненависть у його очах. Та просто насолоджувалася тим спокоєм, який він мені дарував.

З ранку я відчувала як він встав, та пішов геть. Нам потрібно поговорити, мені потрібно знати, коли я зможу бачити сестру. Та ще раз пояснити, що я не винна.

Встаю та йду за ним.

Доманський похитуючись йде у ванну кімнату. Він точно дуже багато вчора випив.

Швидко спускаюсь на кухню, та готую легкий сніданок. Думаю каша з фруктами, йому сподобається. Наливаю сік, та все готово.

З фруктів, я викладаю усміхнену мордочку.

Почувши його кроки, я стаю біля столу. Серце починає битись неймовірно швидко.

Він знову злий, знову, а люті. Всі мої заготовлені слова вилітають з голови. На столі каша, і у моїй голові каша.

— Паш, поговорімо. Будь ласка – промовляю, та не наважуюсь підійти.

Доманський кидає на мене зацікавлений погляд, та підходить ближче. Я забуваю як дихати, він надто близько до мене.

Мені хочеться втекти, та одночасно кинутись його в обійми.

Паша оглядає стіл, та посміхається. Тільки ця посмішка не добра, від неї у мене крижані мурашки.

— Ти підірвала машину мої батьків, точніше мого сина. А я повинен зараз сісти, та слухати твої брехні? – гарчить мов звір, я машинально відходжу назад, та вдаряюсь до крісла.

— Годі! Я востаннє тобі це кажу Доманський!! Я нічого не робила. Почуй мене – кричу, у мене вже задають нерви.

Його погляд темніє, тільки мені вже байдуже. Я не буду більше доказувати, та принижуватись. Марія Степанівна, одразу ж мені повірила, а цей віслюк вперся.

— А хто ти? Ну? Хто ти така, щоб я повірив тобі. Ти забула ти тут рабиня, але завжди можеш повернутися до Левицького. Він буде дуже радий тебе бачити – призирство в його словах, боляче мене ранять.

— Коли ти дізнаєшся правду ти пожалієш Павло Доманський, тільки я тобі не пробачу – я втратила багато сил, щоб сказати це без страху. Та гордо піднявши голову пішла геть.

Потрібно придумати план. Втекти з цієї божевільні. Від усіх.

Павло пішов так і не поснідавши.

Я сама з'їла свою кашу, не голодувати ж мені через нього. В ночі це було востаннє, коли я дозволила йому доторкнутись до себе. Більше такої розкоші, у нього не буде.

До вечора я просиділа у "своїй" кімнаті.

Нічого доброго я не придумала, коштів у мене не так багато, точніше майже не має. Ще й документи мої у Доманського, звісно можна втекти без них, а там написати заяву що витратила паспорт.

Тільки це також поганий план, мене одразу ж найдуть.

Спускаюсь на кухню.

У середині знову наростає хвилювання, я фізично відчуваю його погляд.

Обертаюсь, та бачу силует чоловіка у кріслі.

Не звертаючи на нього увагу, йду пити воду. Весь апетит зник. Під його поглядом, моя рука настільки затремтіла, що я впустила стакан з рук.

Звук розбиття заповнив усю кімнату.

У нозі я відчула різкий біль, та не стримала свій крик.

Я не помітила, як він так швидко опинився біля мене.

У кімнаті на пів темрява, та навіть у ній я бачила як зі злістю світилися його очі.

Він нахилився та доторкнувся моєї ноги, я машинально смикнула її назад, та ще голосніше застогнала від болю.

— Ось як так можна було? – гарчить, та тягне на себе мою ногу.

— Якби ти так на мене не дивився, нічого б не було – шиплю, знаю що провокую, та він мене настільки злить зараз.

— То це я винен? – запитує, та піднімає на мене свій погляд.

— Ти – без страху відповідаю, та мало не плачу від болю.

А далі все відбувається наче не з нами.

Постріли, розбите скло. Ми на підлозі. Паша накриває мене собою, щось говорить та я вже нічого не чую.

— Міло! Міло, прийди до себе!! Прошу тебе зайченя – його голос відчувався так далеко, що здавалося це моя галюцинація.

Я остаточно провалююсь у темряву.