Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Відкривати очі дуже боляче, ще й все тіло дуже сильно болить. Оглядаючись я розумію, що не знаю де знаходжусь. Світла кімната, з такими ж світлими меблями.

Пробую встати з ліжка, та з болем сідаю назад. Нога неймовірно сильно пече. Декілька хвилин я не могла зрозуміти де я, та що сталось. Останні мої спогади зникали, коли я вийшла з кімнати, щоб поїсти.

Та за деякий час, картинки появлялись у моїй голові, змінюючи одна одну.

Падіння стакана, його погляд та близькість. Від згадки, що він торкався моєї ноги, на шкірі з'явилися мурашки.

Ти точно дурненька Міло.

Активізувався мій здоровий глузд, а після того з'явився ще один страшний спогад. Звуки пострілу та битого скла.

Серце, одразу ж почало дуже сильно битись. Та не встигла я встати з ліжка, як у кімнату зайшов Даня.

Значить я в його батьків, полегшено видихаю.

Даня підходить ближче до мене, та роздивившись мене, не сказавши і слова йде геть.

Не уявляю чому я до нього не привіталась. Пробую знову встати, та не виходить. Чорт. Нога опухла, мені навіть страшно уявити, що під пов'язками.

У кімнату знову заходить Даня, у нього на обличчі можна прочитати злість. Він підходить та ставить тацю з їжею на стіл. Тут каша та сік. Тільки смайлика не вистачає. Ця думка, викликає усмішку на моєму обличчі.

— Як ти? А то крім прислуги нікого не має, мене чомусь залишили нянькою – спокійно промовляє, хоч я відчуваю що йому не подобається зі мною бути.

— Добре. Ти також злий на мене? – тихенько запитую, відчуваю як гучно починає битись моє серце.

— Якщо ти за ту ситуацію з авто, то я на твоїй стороні. Та машина мені ніколи не подобалася, це було ефектно – з усмішкою промовляє Даня, у нього аж очі засвітилися, коли він про це говорив.

— Я не маю до того ніякого відношення – кажу, та тягнусь до соку.

— Шкода. Я вже почав тебе поважати – це прозвучало дуже сумно, але викликало у мене щирий сміх.

Всі в цій сім'ї адекватні, тільки один Доманський віслюк.

— А де Паша? Тобто батько? – на мої слова, Даня так дивно на мене подивився, що мені стало ніяково.

— На роботі. Він переживав за тебе. Можна дещо попросити? – я киваю, що можна. А сама стримую усмішку від думки, що він переживав.

Так, Еміліє. Візьми себе в руки.

Даня сідає біля мене, я бачу як йому важко сказати. Тому мені стає страшно, що ж йому потрібно. 

— Ти тільки там нічого не подумай, а тим більше нічого не кажи батьку. А то ми посваримось – серйозно промовляє Даня, а мені ще страшніше стало.

— Не скажу – беручи кашу в руки, відповідаю.

— Мені потрібно піти, не на довго. Хвилин на двадцять, може пів години. Але ніхто про це знати не має – тихенько каже Даня, ніби нас хтось підслуховує.

— А охорона? – запитую, не думаю що тут немає охорони.

— Я вмію її обходити, але головне щоб ти мене не здала – Даня простягає мені безіменний пальчик, я його тисну.

— Все, ти поклалась на пальчиках, а це святе. Я пішов, буду за пів години, якщо затримуюсь довше придумай щось – підморгнувши мені Даня пішов геть.

У мене аж камінь з душі зник. Я дуже боялася, що зараз він встане на сторону батька. Та можливо тому що він дитина, то не так дивитися на деякі речі.

Поївши, я все – таки встала, та храмаючи пішла у ванну кімнату. Душ та похід у туалет ніхто не скасовував.

Та якщо з другим проблем не виникло, то з першим їх було достатньо.

Спочатку знявши бинти, я жахнулась. Нога вся в порізах, здається все скло не впало на підлогу, а мені на ногу.

Дійшовши до кабінки, зрозуміла що мочити ногу не варіант. Це викликало дуже сильний біль. Тому злегка змочивши тіло, я замотавшись у рушник вийшла з душу.

Вмивши лице, я вдягнулась у свою піжаму, та пішла назад в кімнату.

На столі лежала мазь, та все необхідне для перев'язки.

Пів години вже минули, цікаво куди він так поспішав. Можливо до дівчини, або ж до друзів. Надіюсь там нічого поганого не станеться, адже я поклялась, нічого не говорити Доманському.

Пройшла ще година, Дані досі не було. Я вже почала хвилюватись, навіть подзвонити до нього не можу.

Моє серце забилось дуже швидко, коли в кімнату зайшов Паша. Чорт. Що робити тепер.

— Бачу тобі краще. Де Даня? – його тон, те як він на мене дивиться, заставляло моє серце битись дуже гучно. Я ж не вмію брехати.

Потрібно взяти себе в руки. Годі бути боягузкою.

— Навіть не привітався. Ніякий манер Доманський – шиплю, та одночасно придумую, що ж мені говорити.

— Сіховська...

— Доманська, забув – з викликом дивлюсь у його очі, згадка про мою сім'ю завдає мені болю.

— Де мій син? – гарчить, та наближається до мене.

— Пішов в магазин – швидко говорю, та одразу ж прикушую язика. Ну який магазин? Що я говорю.

— І по що ж він пішов? – нахилившись ближче запитує, у мене одразу ж мурашки появляються на шкірі.

Дихати стає все важче, я намагаюся придумати, по що ж пішов Даня. Та у голову нічого адекватного не приходить.

— Я чекаю на відповідь. Йому заборонено виходити з дому, а ти послала його в магазин – гарчить.

Ось що мені робити, я ж не можу сказати де він. Я ж дійсно не знаю де Даня.

— Я не знала, мені захотілося...– не можу придумати чого, його погляд темніє ще сильніше.

— Ну чого? Давай кажи – між нами декілька міліметрів, я відчую на собі його важке дихання.

— Міла захотіла черешень, ось я їх приніс – весело сказав Даня, та поставив пакет з черешнями на стіл. Де він їх взяв у травні?

— Так, з тобою ми пізніше поговоримо. Тобі заборонено виходити з дому. Йди до себе – вже спокійне промовляє Паша, до Дані. Той киває та підморгнувши мені йде геть.

Я продовжую сидіти, та просто дивитись на черешні. Мало не попались.

— У тебе останній шанс сказати правду Міло – відійшовши від мене, промовив Паша.

— Доманський, все що потрібно я сказала – стараюсь говорити впевнено, та брехати це не моє.