Читати книгу - "Американська трагедія"

Коли через годину тюремник поставив вечерю на поличку дверного віконця, Клайд не ворухнувся. Вечеряти! І, повернувшись через півгодини, тюремник побачив піднос на тому самому місці, і Клайд не доторкнувся до нього, як і єврей навпроти, і відніс його, не сказавши ні слова. Тюремники знали, що коли мешканців цих кліток охоплює туга, вони не можуть їсти. А траплялося, що навіть самим тюремникам не ліз шматок у горло.

РОЗДІЛ XXXIII

Пригнічений стан Клайда не випав з ока Мак-Міллана, який прийшов через два дні, і він захотів дізнатись причину. В їх останні зустрічі Клайд своєю поведінкою дав йому право думати, що хоч не всі його повчання сприймаються з таким запалом, як хотілося б, та все ж Клайд потрошки-трошки починає пройматися тими релігійними ідеями, які він намагався передати йому. Здавалося, він зумів довести до свідомості Клайда думку, що не треба впадати в смуток і відчай. — Як! Хіба путь до благодаті господньої не відкрита для вас? Той, хто шукає і знаходить господа, — а хто шукає, той знаходить, — не відає печалі, а тільки радість. «Дізнаємось, що перебуваємо в ньому, він же в нас, бо він приділив нам від духу свого». — Такою була суть усіх його повчань і цитат, — і от, нарешті, через два тижні після листа Сондри, все ще перебуваючи під тим тяжким враженням, яке цей лист на нього справив, Клайд попросив Мак-Міллана поклопотатись перед начальством тюрми, щоб їм дозволили побути наодинці в якій-небудь іншій камері, далі від цієї частини тюрми, де, здавалося Клайду, самі стіни пройняті були його важкими думками, і там він, Клайд, хоче поговорити з ним і просити його поради. Очевидно, сказав він Мак-Міллану, він неспроможний сам вирішити, якою великою є його відповідальність за все те, що сталося в його житті останнім часом, і саме через це він не може знайти той душевний спокій, про який так багато говорить преподобний Мак-Міллан. Може… може, він помиляється в чомусь основному. Одне слово, він хотів би обміркувати з Мак-Мілланом усі деталі злочину, в якому його обвинувачують, і з'ясувати, чи немає помилки в тому, як він сам ставиться до всього цього. У нього виникли деякі сумніви. І Мак-Міллан, дуже схвильований — чи це не духовна перемога, чи це не винагорода за віру і благочестя! — поспішив до начальника тюрми, який був радий сприяти такій благій меті і тут же дав дозвіл на побачення з Клайдом в одній з камер старої Оселі смерті на необмежений час і без наглядача, тільки з охороною в коридорі.

І Клайд розповів Мак-Міллану всю історію своїх відносин з Робертою і Сондрою. Про те, що було відоме з судових звітів, він тільки згадав, — а втім, він обійшов аргументи оборони, історію з душевним зламом та інше; далі докладніше спинився на згубному епізоді в човні. Він хотів би знати думку преподобного Мак-Міллана: чи винен він, якщо в нього був такий задум і, отже, спочатку був такий намір? А тут ще його безумне захоплення Сондрою, всі мрії про майбутнє, пов’язані з нею… Отже, його справді треба вважати вбивцею? Він запитує про це, бо ось так насправді все й було — саме так, а свідчення на суді не показували правди. Невірно, начебто в його душі стався злам. Його адвокати придумали це для його оборони, бо вважали його невинуватим і думали, що так найлегше буде домогтися його виправдання. Але це неправда. І щодо його думок і почувань там, у човні, перед тим як Роберта підвелася і рушила до нього, і потім, — тут він теж сказав неправду, вірніше, не всю правду. Той випадковий удар, якого він завдав… йому дуже хотілося розібратися в усьому, що пов'язане з цим ударом, бо це перешкоджало його спробам релігійного просвітлення, його бажанню з чистою совістю стати перед творцем. Він не згадав, що досі це його мало непокоїло. Але сам він ще не зовсім розібрався в усьому цьому. Навіть зараз тут для нього багато сумнівного і незрозумілого. На суді він сказав, що не почував до неї злості, що в його душі стався злам. Але ніякого зламу не було. Насправді за хвилину перед тим, як вона підвелася, щоб підійти до нього, ним оволодів якийсь дивний, похмурий настрій — щось схоже на транс чи стовбняк, так йому тепер здається, — а чим він був викликаний, Клайд і сам не знає. Тоді — ні, потім — він думав, що, може, йому враз стало шкода Роберти чи соромно за свою жорстокість до неї. А з другого боку, була й злість, і навіть зненависть, бо вона хотіла примусити його зробити те, чого він не хотів. І третє — правда, цього він не певний (він стільки думав про це, а все-таки досі не певний) — був ще, може, і страх перед наслідками такого злочину, хоч тепер йому здається, що в ту мить він думав не про наслідки, а тільки про свою нездатність учинити задумане, і злився на себе за Цю слабкість.

Та коли він ударив її,— ненавмисне ударив у той момент, як вона підвелася з місця і рушила до нього, — може, тут несвідомо проявилася і злість на неї за те, що вона хоче підійти до нього. І може— напевно він цього навіть зараз не знає,— але, може, саме тому удар вийшов такий сильний. В усякому разі, так він подумав потім. Але вірно і те, що, підводячись, він хотів допомогти їй, незважаючи на свою ненависть. У цю хвилину він пошкодував, що ударив її. Та коли човен перевернувся і вони обоє опинилися у воді і вона стала захльобуватися, в нього відразу промайнула думка: «Нехай». Бо це була нагода позбутися неї. Вірно, у нього була така думка. Але не треба забувати, — і це особливо підкреслювали містер Белнеп і містер Джефсон, — весь той час він був захоплений пристрастю до міс X: це була головна причина всього, що сталося. Так от, якщо взяти до уваги все, як було, від початку до кінця, — і те, що хоч він ударив Роберту й ненавмисне, а все-таки від злості, бо він був сердитий на неї