Читати книгу - "Вітіко"

Коли міланці стали тікати, Владислав наказав своєму братові Дипольду переслідувати їх із численним загоном добірних вершників. Сам Владислав із рештою людей подався до мосту, і всі заходилися ревно працювати, щоб відновити міст. Імператор зі свого боку теж звелів узяти все потрібне і стати до роботи. Але впала ніч, а міст був ще не готовий. Повернувся Дипольд зі своїми вершниками. Люди тепер узялися зміцнювати табір ровами і валами. Лісові вершники, які разом із Вітіко гналися в загоні Дипольда за ворогами, тепер завзято вимахували лопатами, тож табір невдовзі був готовий. Потім воїни покріпилися наїдками та напоями і спали вночі просто неба.

У пітьмі було видно, як горять села, хати і замки.

Тільки-но засіріло, і чехи, і люди імператора знову заходилися відбудовувати міст. Потім надійшла вістка, що підступає міланське військо, яке Ґорґондзола послав для оборони мосту. Король скликав раду й вирішили, що треба вийти якомога далі назустріч ворогам. Наперед вислали загін добірних воїнів, щоб дізнатися, де вороги і скільки їх. Загін зіткнувся з великим міланським військом, одразу почався бій, міланці билися дуже відважно. Звест, дуже шанований чоловік, жупан із Мельника, впав, на смерть уражений, із коня. На шляхетного леха Дива наскочив дужий міланець і вбив його ударом по чолу, але син його сестри підскочив до міланця й відтяв йому голову. Як учора Одолен долав хвилі, так сьогодні він долав ворогів. Велислав рушив зі своїми людьми вперед, Пржедбор також, Божебор бився так, ніби хотів вибороти для себе велич корони, Кохан і Богдан діяли так, як і нахвалялися на з’їзді в Празі. Вершники з південного Лісового краю, були, як і в попередніх битвах, на правому фланзі, і, як піші воїни на горі Високій зімкненою лавою наступали на ворога, так тепер вершники на кониках тісно напирали вперед, тож, як казав Зіфрід із Мілнета, мовляв, вони б не лишили загонам Вратислава жодної травинки, тепер вони не лишали нічого міланцям. Вітіко був попереду й віддавав своїм ясним голосом накази, і воїни часто позирали на його сині очі. Ровно та інші йшли вперед одночасно з Вітіко. На лівому фланзі лісових вершників уже не було старого Болеміла в паланкіні, до якого колись кожен воїн і близько не підпускав ворогів, зате там билися його внук і правнук, і вони, як і на горі Високій, не поступалися міланцям. По ліву руку від них були Мойслав і Радоста, сини Любомира, а також їхні сини та родичі, і родичі та люди з Дудлебів. А ще лівіше від них стояли родичі Вшебора, що воювали так, наче мали коло себе очі своїх прадавніх владик. А ті вершники Владислава, які лишалися позаду, тепер прискакали на підмогу, і незмірно численніше військо хоробрих міланців похитнулося, а зрештою стало тікати. Вершники Владислава гналися за ними так далеко, як могли, і міланці зазнали такої нищівної поразки, яких у них було небагато. Вершники, повернувшись, вели з собою багато полонених, серед них сімдесят шляхтичів.

Але й після цієї битви не було ніякого відпочинку, бо король із великим числом людей працював коло мосту. Решта його воїнів будували з плотів та дерев міст для піших.

Міст коло Кассано нарешті полагодили. Імператор перший переїхав по мосту й поїхав до короля Владислава, що чекав його стоячи. Під’їхавши до короля, імператор спішився і міцно обняв його. Воїни зняли радісний крик.

Услід за імператором на міст ринуло військо.

Даниїл, дізнавшись про цю перемогу короля Владислава, вирішив якнайшвидше дістатись до нього. Вийшов на міст, але чимало його земляків теж квапилися на той берег до своїх, їхній шал годі було стримати, люди товклися, душились, ранились. Уже казали, що міст от-от обвалиться. Даниїл, проте, втримався на мосту. Втішав поранених, на яких натрапляв, і щасливий підійшов до короля. Вони привіталися, Даниїл благословив короля з перемогою, король подякував, обидва радісно загомоніли. Тільки одне засмутило: надійшла вістка, що Младорка, зброєносець єпископа, лежить серед полеглих.

Міст імператора обвалився, і чимало людей утопилося. Воїни знову заходилися лагодити міст.

На мосту чехів проводирі хотіли керувати переправою, але й там панувала пожадливість, міст обвалився, і чимало людей загинуло. Люди знову заходилися скріпляти його.

Двадцять п’ятого дня місяця липня останні загони війська переправились через річку Адду.

Владислав подбав про полеглих і поранених, упорядкував свої загони, подякував тим, хто разом із ним переплив річку, і тим, хто прийшов пізніше. Тиснув багатьом людям обидві руки, скажімо, Одолену, Бернарду, Велиславу, Вітіко. Потім дозволив війську короткий перепочинок.

Церковні і світські князі Німецької імперії, а також вірні шляхтичі Ломбардської землі прийшли до короля Владислава й висловили шанобливий захват перед його звитягою, похвалили мужність його людей. Прийшли архієпископи Майнцький, Трірський і Кельнський, прийшов Генріх, герцог Австрійський, Фрідріх, герцог Швабський, Конрад, пфальцграф Рейнський, Генріх, герцог Карінтійський, Людовік, ландграф Тюрінзький, Бертольд, герцог Церінґенський, маркграф Монтферратський та інші.

Вітіко вишикував своїх людей у порядку, в якому вони йшли в поході аж до річки Адди. Потім подякував вершникам за їхній подвиг, як і під час моравської війни дякував своїм людям після битв. Пораненим він забезпечив добрий догляд. Згодом записали імена тих, кого не стало. Вітіко з’ясовував, щоб, як і завжди, дізнатися про їхню долю, а згодом повідомити про те родичам. Перед його наметом майоріла малинова корогва, яку Владислав дав лісовим людям. Коли все впорядкували, розпалили багаття і заходилися готувати страву.

Цієї миті до Вітіко в намет