BooksUkraine.com » Сучасна проза » Волинь 📚 - Українською

Читати книгу - "Волинь"

169
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Волинь" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 287 288 289 ... 312
Перейти на сторінку:
й потовк його. Потім у «гміні» стявся з «вуйтом». Це трохи зменшило напруження в селі. Вечором можна було йти спокійніше. Йонові прихильники самі не відважувались нападати. Одного разу Кіндрат стявся з Ільком і розбив тому голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кіндрата й сказав йому:

— Послухай. Ти сам казав: як бути п'яним без горілки? Пам'ятаєш?

Кіндрат кивнув головою.

— Вони вірять, а ми? У що ми віримо? Яка наша віра? Ми розбиваємо один другому голови. Раніше це було за дівчат, тепер за Леніна…

Кіндрат думав.

— Я такими ділами не займаюсь. Твоє діло дати нам віру. Дивись, Симон. Він найшов— А дурень набитий… Читальня, кооператива, часописи… Ну, що ще?.. Україна? Але в Україну тяжче повірити, ніж у манну небесну. Я так думаю.

Був великий піст. Поволі наближалася весна. Сніг гинув, знов падав, щоб міг гинути далі. За цей час Володько нашвидко робив у читальні переорганізацію. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матеріал готовий. Почали складати спортові дружини. Цілі години посвятив Володько для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем'янця, купив підручник копаного м'яча й самий м'яч. Міркував, де б краще зробити грище. Не було іншого місця, як там на вигоні, де лежать колоди. Треба тільки їх усунути. Вони вже вросли в землю.

Робота йшла. Одно тільки турбувало Володька — що з Наталкою? Не міг з нею зустрітися. Мокрина часом казала:

— Хвора… Вас згадує.

І це все. Тоді Володько звернувся до Насті.

— Вона часом до нас приходить, — казала та. — Зайдіть… Умовилися, що Володько зайде… Вечором. Хай прийде, як може, Наталка.

І вони зустрілись. Наталка була бліда, худа… Очі її ще збільшились. Здавалось, вона самі очі, як це часом малюють на образах святих. Вона намагалась усміхнутися. Від хвилювання бракувало їй слів. Вона підійшла до нього зовсім близько, дивилася в вічі й обома руками гладила його плечі. Це було в хаті при Насті, але вона не звертала на нікого уваги. Володько намагався бути веселий, та це йому не виходило.

— Що тобі сталося, Наталко? — питав. Вона не відрив, від нього очей і мовчки знизувала плечима, що значило знаю».

— Болить тебе що? — питав він знов. Вона, заперечую хитала головою. Він не знав, що її більш питати.

— А ти за мене згадував? — запитала вона. Це були перші її слова.

— Чи згадував? Певно! Завжди! Хотів тебе бачити… Але ти ж знаєш, як воно є? Ну, от… Але скажи: що тобі? Болить що?

Вона знов заперечила похитом голови.

— Нічого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лікаря, а той сказав: все буде добре. Мене боліли груди… Але все тяжке минуло, — закінчила вона. Цим ніби хотіла змінити розмову. Дивилася на нього своїми великими очима, в їх бездонній глибині світилася радість, щастя, кохання. Було це справжнє кохання. Те, що чарує… Те, що в'яже й манить… Те, що опановує й полонить, володіє над душами і серцями. Володько, вже трохи збайдужілий, торкнувся знов його променів і відчув, що знов є такий, як був. Він любить її, хотів би взяти її в обійми й нести кудись з собою. «Моя ти, люба, мила, хороша, добра!..» — кричала його захоплена істота. «Ти, що так полюбила… Що так віддалася… що так зріклася всього, крім мене…» Він посадив її на лаву, взяв її руку й підніс до своїх уст. Вона злякалася…

— Ні, ні, ні… Так не треба, — швидко заговорила вона. — Я ж не попадя… Я проста дівчина… Ти ж знаєш мене…

Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й відчула, що він її не забув. Повіки його очей здригалися. Самі очі горіли тим, що було в них колись. На щоках цвів рум'янець…

— Сьогодні я знову щаслива, — казала вона по часі. — А думала, що вже так догорю… Жила… Ах, як це сказати… Володю? Чи повіриш? Як ти відійшов… Чи маю тобі казати?

— Ну, ну.

— Я собі подумала: більше життя не може мені дати. Я все дістала. І тоді мені не захотілось жити… Все одно… Ні що… Я зробилась, як не своя. От так іду, а землі не бачу Здавалось мені, що лечу… Нічого не бачила… Навіть людей… Бог мені свідок, що правду кажу… Я ходила по полях… Руки ні до чого не піднімалися, а тут до мене з весіллям… Дайте мені спокій! Я не хочу! Відчепіться! Я ледве живу на світі. «Він» прийшов, а я йому кажу: «Іване! бачиш сам. Ліпше зречись мене. Я тебе не люблю». Потім… мати, батько… Ілько. Ет… Я лягла і… Я… — вона не знаходила висловів. Ціла її істота хотіла говорити, тільки не ставало слів. Володько чув її й без слів. — Я не була хвора… Я тільки ниділа. Мене не брала їжа, і я навмисне не силувала себе. У мене з'явився кашель… Мені кажуть: іди до лікаря, а я навіть не могла думати за лікування. Мати були сердиті, а потім і вони зм'якли… Привели Палажку, а та подивилась і каже: вона не хворіє, а в'яне. Так і сказала… Це мене. Господи, як здивувало…

Хвилина мовчанки. Потім вона дивиться й ніби сама собі не вірить:

— Невже це ти? — помацала його цілими долонями. — Все думаю, що це мені сниться… Мені не раз ти снився. Раз, чуєш… — і вона присунулась трохи ближче. Голос її став інтимніший. — Сниться мені, що я вийшла в поле за черешні… Сонце таке… Жита… А між житами дорожина… Тільки не та, що йде до двора, а якась інша… Йде десь туди, до діброви… Така довга, довга… А навкруги жита… Я, знаєш, іду й зустрічаю… тебе… — Вона подивилась йому в вічі, так ніби ще тішилася своїм сном. — Ти тоді був у тюрмі, а я лежала. Від того дня мені полегшало…

Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хаті стало тихо. До того в лампі вигоряє нафта, і її світло починає поволі згасати.

— Треба йти, — майже пошепки говорить Володько.

— Чого. Сиди.

Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:

— То нічого… А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селі. Ще не можу… А ти прийдеш? — повторила вона… — Прийди. Скорше. Я буду чекати… На наших не дивись. З Ільком я не говорю. Я в нього все одно не буду.

Вона провела його в сіни, потім до порога, далі на двір, хотіла ще далі, але

1 ... 287 288 289 ... 312
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волинь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волинь"