Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Мейр зміг дізнатися чому? — я, хоч і говорив тихо, вирішив змовчати про решту, бо знав: Стейпс не буде радий, що я відкрито заговорив про отруєння.

— Я не маю права про це говорити, — обережно сказав Стейпс. Тон у нього був трохи ображений, неначе я мав би знати, що його не варто питати про таке.

Я опустив цю тему, бо знав, що не зможу витягнути зі Стейпса майже нічого.

— Ти зробив би мені послугу, якби зміг доставити дещо мейрові за мене, — сказав я й підійшов до місця, в якому кинув свою потерту дорожню торбу. Попорпавшись у ній, знайшов мейрів сейф — унизу, майже на дні.

Я простягнув його Стейпсу.

— Не знаю, що в ньому є, — заявив я. — Але він увінчаний його гербом. А ще він важкий. Сподіваюся, що це може бути частина податків, які були вкрадені, — я всміхнувся. — Скажи йому, що це — весільний подарунок.

Служник з усмішкою взявся за скриньку.

— Я певен, що він буде в захваті.

З’явилися ще троє гінців, але лише двоє з них промчали з від­рами, що парували. Третій підійшов до Стейпса і вручив йому записку. В іншому приміщенні повторно залунав плюскіт, і всі троє хлопців знову пішли, крадькома позираючи на мене.

Стейпс хутко проглянув записку, а тоді підвів погляд на мене.

— Мейр сподівається, що вам буде зручно зустрітися з ним у саду після п’ятого дзвона, — сказав він.

Сад — це ґречні розмови. Якби мейр хотів серйозної дискусії, то викликав би мене до своїх кімнат або завітав би до мене крізь таємний прохід, який з’єднував його кімнати з моїми.

Я поглянув на годинник на стіні. Це був не симпатичний годинник із тих, до яких я звик в Університеті. Це був гармонічний годинник, на якому гойдався маятник. Прекрасний прилад, але й близько не такий точний. Його стрілки показували, що за чверть виб’є потрібна година.

— Цей годинник поспішає, Стейпсе? — з надією промовив я.

П’ятнадцяти хвилин мені ледве вистачало, щоби зняти із себе дорожній одяг і зашнуруватись у якісь досить пристойні придворні шати. Але, зважаючи на те, скількома шарами бруду та згірклого поту я був укритий, це було б так само безглуздо, як пов’язувати шовковою стрічкою коров’ячу купу, від якої йде пара.

Стейпс поглянув мені за плече, а тоді позирнув на маленький механічний годинник, який тримав у кишені.

— Насправді він, схоже, відстає хвилин на п’ять.

Я потер обличчя, замислившись, які в мене варіанти. Я був не просто пом’ятий після дня мандрів. Я був зачуханий. Я завзя­то йшов під літнім сонцем, а потім кілька днів просидів, наче полонений, у задушливо жаркій кареті. Мейр не був схильний судити про щось суто за зовнішнім виглядом, але пристойність таки цінував. Я не міг справити гарне враження, припхавшись смердючим і брудним.

У голові виринув непроханий спогад про залізну шибеницю, і я вирішив, що не можу ризикувати справити кепське враження. Тим паче з новинами, які ніс.

— Стейпсе, я буду готовий щонайменше за годину. Я міг би зустрітися з мейром після шостого дзвона, якщо він цього хоче.

Обличчя Стейпса набуло суворого та ображеного виразу. Послання було добре зрозуміле. Не можна просто так узяти й попрохати про перенесення зустрічі з мейром Алвероном. Він просить. Ви приходите. Так уже все влаштовано.

— Стейпсе, — якомога лагідніше сказав я. — Поглянь на мене. Понюхай мене. За останній виток я подолав триста миль. Я не гулятиму в саду вкритий дорожньою курявою й засмерділий, наче варвар.

Стейпсові вуста посуворішали, він насупився.

— Я скажу йому, що ви зайняті дечим іншим.

Принесли нові відра, з яких ішла пара.

— Стейпсе, розкажи йому правду, — промовив я, заходившись розстібати сорочку. — Я певен, що він зрозуміє.

***

Уже помитий, зачесаний і пристойно вбраний, я послав мейрові свій золотий перстень і листівку зі словами: «Розмова віч-на-віч, щойно вам буде зручно».

Менш як за годину повернувся гонець із листівкою від мейра, де говорилося: «Чекай на мій виклик».

Я чекав. Я відправив по вечерю кур’єра, а тоді прочекав до кінця вечора. Наступний день минув без жодного нового послання. А позаяк я не знав, коли може надійти виклик Алверона, то, по суті, знову застряг у своїх кімнатах, чекаючи на його перстень.

Приємно було мати час, щоб виспатись і помитись удруге. Але я побоювався, що мене наздоженуть новини з Левіншира. Те, що я не міг спуститися до Нижнього Северена в пошуках Денни, також неабияк дратувало.

Це був німий докір із тих, які дуже часто трапляються у придворному середовищі. Послання мейра було ясне: «Коли я викликаю, ти приходиш. Або на моїх умовах, або ніяк».

Це було дитинно, і такою дитинною може бути лише шляхта. Та все ж нічого не вдієш. Тож я відправив свій срібний перс­тень Бредонові. Він прибув саме вчасно, щоб розділити вечерю зі мною, й переповів мені пропущені плітки за цілий сезон. Придворні чутки можуть бути страшенно дурнуватими, але Бредон дібрав для мене найкраще.

Більшість стосувалася бурхливого залицяння мейра та його одруження зі спадкоємицею Леклессів. Судячи з усього, вони були по вуха закохані одне в одного.

Багато хто підозрював, що вони вже можуть чекати дитину. Королівський двір у Ренірі також був зайнятий. Принца-­регента Алаїтіса було вбито на дуелі, тож значна частина південного фарелу поринула в хаос: різні шляхтичі всіляко старалися скористатися зі смерті такого високопоставленого придворного.

Не обійшлося й без чуток. Мейрові люди розібралися з якимись бандитами у віддаленому куточку Елду. Судячи з усього, ті влаштовували засідки на збирачів податків. На півночі, де довелося витримати другий візит збирачів мейра, були не­вдоволені. Однак принаймні дороги знову стали чистими, а винні були мертві.

Також Бредон згадав цікаву чутку про молодика, який пішов у гості до Фелуріян і повернувся більш-менш цілим, хоч і трохи попахував фейрі. І це була не зовсім придворна чутка. Це радше скидалося на те, що можна почути в пивниці. На низькопробну чутку, з тих, до яких ніколи не опуститься й не прислухається жодна особа шляхетного роду. Поки Бредон говорив, його темні совині очі весело виблискували.

Я був згоден із тим, що такі історії дійсно вельми низькопробні й нецікаві для таких витончених осіб, як ми. Мій плащ? Доволі вишуканий, чи не так? Не можу згадати, де ­саме його замовив. У якомусь екзотичному місці. До речі, днями я чув доволі цікаву пісню на тему Фелуріян. Чи не хоче він її почути?

Ще ми, звісно, грали в так. Хоча я доволі довго не наближався до дошки, Бредон сказав, що я став грати набагато краще. Скидалося на те, що я поступово навчаюся вести прекрасну гру.

***

Зайве й казати, що коли Алверон надіслав своє наступне запрошення, я прийшов. Була спокуса прибути з запізненням на кілька хвилин, але я їй опирався, бо знав, що з цього не може вийти нічого доброго.

Коли я зустрів мейра в саду, він ходив там сам. Він тримався