Читати книгу - "Небратнi"

року залишалося шість тижнів…) і виставила довкола «Беркут» — нібито їх охороняти. Тривалий час правоохоронців було більше, ніж протестувальників, але надвечір, за повідомленнями українського «24 каналу», довкола Монумента Незалежності скупчилося до 5 тисяч людей. О 21:00 зав’язалися перші сутички з міліцією, котра намагалася перешкодити активістам установити на Майдані намети.

У неділю 24 листопада 2013 року центральною вулицею Києва мирною ходою пройшло, за різними оцінками, від 100 до 150 тисяч людей. На її завершення було проведено великий мітинг на Майдані Незалежності. Натовп мітингувальників не зміг розміститися на центральній площі: люди зайняли весь Хрещатик — від перетину центральної вулиці із бульваром Шевченка аж до Європейської площі. Учасники мітингу одноголосно ухвалили «вимоги Євромайдану» до української влади: 1) відправити у відставку уряд Азарова; 2) до 27 листопада (тобто до саміту у Вільнюсі) надати чинності необхідним євроінтеграційним законам, зокрема й закону про звільнення Юлії Тимошенко; 3) скасувати рішення про призупинення підготовки до асоціації та підписати угоду про асоціацію України та Євросоюзу на саміті у Вільнюсі. У разі невиконання озвучених вимог і непідписання угоди мітингувальники домовилися, що вимагатимуть розпуску парламенту й імпічменту Януковича за державну зраду.

О 15:00 розпочалися серйозні зіткнення між міліцією та мітингувальниками. Протест під Кабінетом Міністрів проходив мирно, доки на вулиці Грушевського під будинком уряду хтось із натовпу не приснув сльозогінним газом у правоохоронців. Згодом у лави міліції полетіли петарди. Міліціонери спробували розігнати натовп, зав’язалася бійка, під час якої правоохоронці активно застосовували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати. Спроба виявити людей, які спровокували зіткнення, ні до чого не призвела. За свідченнями очевидців, петарди у правоохоронців почали кидали проплачені провокатори, яких пізніше міліція організовано завела до будівлі Кабміну через третій під’їзд.

Одночасно з багатолюдним мітингом у Києві відбувалися протесті виступи в інших містах України, причому — росіяни досі не хочуть цьому вірити — на сході України не менш активно, ніж на заході. У центрі Луганська, неподалік пам’ятника Тарасові Шевченку, побилися прихильники євроінтеграції та проросійськи налаштовані «донські козаки». У Харкові більш ніж тисяча жителів міста вийшла до пам’ятника Шевченку висловити незгоду з політикою керівництва країни. Проходив мітинг у Донецьку. Протягом 23–24 листопада «євромайдани» виникли у великих містах Європи: Мюнхені, Берліні, Женеві, Парижі, Лондоні, Стокгольмі, Будапешті, Вільнюсі, Тбілісі й ін.

Із понеділка на Майдані Незалежності в Києві постійно залишались активісти. 28 листопада, незважаючи на активний спротив керівництва, студенти вищих навчальних закладів столиці вийшли на загальний страйк. Студентські колони з КПІ[54], Києво-Могилянської академії, Національного університету ім. Т. Шевченка, Національного педагогічного, Національного медичного та низки інших університетів об’єдналися в парку Шевченка, після чого вирушили до Майдану Незалежності. Організатори страйку стверджували, що в ході взяло участь не менш ніж 20 тисяч студентів.

Попри все, вже 28 листопада стало зрозуміло, що на саміті «Східне партнерство» у Вільнюсі Янукович нічого не підписуватиме. Зранку 29-го угоди, подібні до тієї, яку готували для України, підписали представники Грузії та Молдови. Українська делегація того дня не підписала жодного документа.

Після фінального фотографування з учасниками саміту Віктор Янукович ганебно втік від журналістів, не з’явившись на запланований брифінг для української преси.

Увечері 29 листопада на Євромайдані пройшов черговий великий мітинг. Лідери опозиції — Арсеній Яценюк, Віталій Кличко й Олег Тягнибок — намагалися виглядати впевненими, але насправді не уявляли, як діяти далі. Саміт у Вільнюсі завершився, угоду про асоціацію, котру готували протягом шести минулих років, не було підписано, й Україна розпочала повільний дрейф на схід — у напрямку Російської Федерації. На мітингу вирішили, що опозиціонери у Верховній Раді домагатимуться перевиборів.

Наприкінці листопада 2013-го добігав кінця промо-тур на підтримку мого трилера «Твердиня», який вийшов друком у вересні того року. Презентуючи книгу, я об’їхав майже тридцять міст України; залишалось провести декілька презентацій, які, незважаючи на події в країні, я не міг скасувати. Того дня — у п’ятницю, 29 листопада 2013-го — я перебував у Рівному, своєму рідному місті. Увечері організатори рівненського Євромайдану запросили мене виступити на місцевому — меншому, ніж у Києві, та все ж достатньо людному — мітингу. Я погодився.

Після виступу я стояв позаду змонтованої посеред площі сцени, оточений місцевими активістами. Ми притупували ногами, щоб зігрітися, похмуро зиркали з-під низько натягнутих шапок і каптурів та ділилися думками, намагаючись спрогнозувати, як розвиватиметься ситуація, разом шукали відповідь на просте запитання: що робити далі? Більшість схилялася до того, що акції протесту доведеться згортати: угоду не підписано; дату наступного саміту з ЄС не призначено; стояти на майданах і вимагати у Януковича негайно змінити своє рішення безглуздо — станом на 29 листопада підписувати не було чого. Двері до Європи формально залишалися відчиненими, та перед тим ми мали навести лад у власній країні. Яким чином це зробити? На той час Партія регіонів узурпувала всі гілки влади та стала копією Комуністичної партії Радянського Союзу: її лідер займав президентське крісло, її депутати становили більшість у Верховній Раді, її члени контролювали силові відомства та судову систему, всі ключові посади в Кабінеті Міністрів обіймали або її представники, або лояльні до «Сім’ї» маріонетки. Безумовно, що до наступних виборів законним шляхом відсторонити Януковича та «Сім’ю» від влади не вдасться. Порадившись, ми вирішили розійтись і чекати президентських виборів 2015 року. Подібне рішення ухвалив координаційний центр київського Євромайдану: акції згортають, опозиція в парламенті добиватиметься відставки уряду, а лідери регіональних і київського Євромайданів узгодять між собою порядок оповіщення, способи зв’язку та мобілізаційні заходи на випадок, якщо доведеться захищати вибір українців 2015 року. Отакий був план… Трохи більше ніж за добу російські ЗМІ захлинатимуться, навперебій обзиваючи українських патріотів фашистами, бандерівцями, нелюдами, що готові проливати кров заради досягнення політичних цілей, але ніхто з тих хлопців, які пізнього вечора 29 листопада стояли навкруг мене на рівненському майдані та частина з яких через три місяці йтиме беззбройною під кулі снайперів у центрі Києва, не прагнув збройного перевороту. Ніхто не хотів кровопролиття.

На жаль, доля розсудила інакше.

За одну жахливу ніч усе перевернулося з ніг на голову.

5

Приблизно о третій годині ранку 30 листопада на Майдані Незалежності зник мобільний зв’язок, а за кілька хвилин до четвертої активістів, що залишилися, оточили бійці спецпідрозділу «Беркут». Загалом до центру столиці було стягнуто 2000 спецпризначенців із трьох регіонів України — Чернігівської, Луганської (за іншими даними — Донецької та Луганської) областей, а також Автономної Республіки Крим. На той час довкола Монумента Незалежності перебувало не більш як 400 осіб —