Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Сунула руку в кишеню, дістала ножа. Вест, не відходячи од вікна, спостерігав, як я різко смикнула лезом, розрізаючи шов уздовж ребер. Шовк, туго стягнений на талії, розійшовся, я скинула верхню частину — і сукня пишною купою впала на підлогу. Зболені ребра та плечі нили, звільнившись від задушливої конструкції.

Вест роздивився нижні спідниці та паньє навколо моїх стегон.

— Що за…

Я урвала його вигук різким поглядом, влізла в нову сукню й застібнула всі гачки, до яких дотягнулася. Далі із застібанням, насупивши брови, допоміг Вест. Короткі рукави відтуляли шрам, і це непокоїло мене. Я вже звикла його ховати.

Повитягала із зачіски шпильки, розпустила волосся і струсила головою. Рудо-каштанові кучері розлилися по плечах, на тлі світлого ліфу вони здавалися темнішими. Я знову відчинила двері. Там і досі стояла та жінка, догідливо тримаючи черевички з такого ж ніжно-рожевого матеріалу.

Побачивши на підлозі позаду мене розрізану синю сукню, вона лиш очі вирячила.

— Ох лишенько!

Отямилася, поставила черевички, і я по черзі взула їх, підібравши поділ. Помітивши шрам у мене на руці, служниця зіщулилася, а я різко обсмикнула сукню: мовляв, годі витріщатися.

Жінчині щоки спалахнули.

— Я проведу вас на сніданок. — Вона перепрошувально схилила голову.

Вест уже вийшов і чекав поряд із Кловом. Жінка обережно їх обминула, ніби боялася доторкнутися, і, здавалося, що Клов цьому потішився. Посунувся, даючи їй пройти, і вона повела нас сходами донизу. Коридор, яким ми йшли вчора ввечері, тепер був залитий сонячним світлом, що лилося крізь величезні, на всю стіну, вікна. Протилежну стіну

забирали портрети — виписані глибокими насиченими фарбами парсуни чоловіків і жінок у пишних мантіях і коштовних прикрасах.

Ми спускалися за служницею, поворот за поворотом, і монети у Клововій скриньці щокроку дзеленчали.

— Час нарешті розказати, що за чортівня тут коїться, — стиха кинула я.

Клов перевів непевний погляд на Веста.

— Та ти ж достоту розумієш, що відбувається. Я доправив Золу зі Звуження назад у Бастіан і прийняв винагороду від Голланд.

— А навіщо?

Клов лишився вірним Сентові, але ж він не дурень, не ризикуватиме головою через дрібниці. Якийсь інтерес він тут мав.

— Навіщо ти все це провернув на догоду Сентові?

Той роздратовано звів брову.

— А він зробив мені вигідну пропозицію. — Клов поплескав по срібній скриньці. — Тепер маю гроші, щоб найняти нову флотилію, яка ходитиме під емблемою Сента.

— Що? А чому б тобі не створити власну?

Клов засміявся, похитав головою.

— А ти б хотіла змагатися з Сентом?

Я б не хотіла. Та й хто хотів би в здоровому глузді? А так кожен може отримати бажане.

— Я цілий рік намагався переконати Золу повернутися в Бастіан, але він опирався. Надто вже боявся Голланд.

— Поки ти не використав мене як приманку, — буркнула я. — Та позаяк Сент вирішив скористатися мною, щоб виманити Золу до Голланд, і знав, де я… він же будь-коли міг забрати мене з Джевала.

Клов мовчки крокував поряд.

— Чому саме тепер?

Клов озирнувся через плече, кинув погляд на Веста, і я різко зупинилася, випустивши спідниці.

— Тобто я мала слушність… — Глянула йому в очі. — Це через Веста.

Вест подивився на нас, але нічого не відказав. Схоже, він теж дійшов такого самого висновку.

Сент якийсь час протидіяв Золі, та зрозумівши, що я скористалася ним, щоб допомогти Вестові, знайшов спосіб розв’язати не одну, а відразу дві проблеми. Золу доправив у Бастіан, а мене висмикнув із «Жоржини».

— От же покидьок! — вигукнула я, вишкірившись.

Вест краєчком ока глянув на мене, смикнув щелепою. Колись він сказав, що від Сента йому не звільнитися. Я вже замислювалася, а чи не мав він рації.

Ми ще двічі звернули й нарешті вийшли до широких дверей, які вели на величезну засклену терасу. До самого даху стіни були прозорі, крізь них видніло синє небо, і яскраве денне світло так засліпило, що довелося покліпати очима, щоб до нього призвичаїтися.

Просто посередині стояв претензійно сервірований круглий стіл, біля якого чекала Голланд.

Пояс на її талії вкривали смарагдові завитки — із таких само каменів, як той, що висів у неї на шиї і в ньому зблискувало світло. Голланд із філіжанкою в

руці споглядала місто.

Вест подивився на неї з якимось незрозумілим запитанням в очах.

Наша провідниця зупинилася біля дверей, жестом запросивши зайти, і ми з Вестом пліч-о-пліч вийшли на терасу, а Клов — за нами, трохи позаду.

— Доброго ранку, — мовила Голланд, не відводячи очей від золотавого пейзажу. — Прошу, сідайте.

Тераса була вся засаджена квітистими рослинами, від того повітря тут парувало вологим теплом. Рамами звивалися густі лози й широке листя, галузки були всіяні квітами всіх можливих відтінків.

Простягнула була руку до стільця, та поряд тієї ж миті виник молодий чоловік і відсунув його, щоб я сіла. Обережно всілася й задивилася на розставлене на столі.

Тістечка й тортики на срібних тарелях і підставках розташували візерунчатими лініями, у білих порцелянових вазах викрашалися свіжі ягоди. Від солодких і масних ароматів рот мені наповнився слиною, проте Вест із Кловом тримали руки на колінах. Я вчинила так само.

— Ніби в минуле зазираєш… — Голланд обережно поставила філіжанку на блюдце. — Ти просто копія своєї матері.

— Ви теж.

Вона ледь помітно скривила губи, проте це була правда. У кожній рисочці прозирала мама, навіть попри відбиток років і сиве волосся. Голланд була прекрасна такою ж дикою, неприборканою красою, як і Ізольда.

— Я так розумію, вона не розповідала про мене. — Голланд зацікавлено схилила голову набік.

— Не розповідала, — чесно визнала я.

Брехати не було сенсу.

— Зізнаюся, коли Зола повідомив, що привезе мені Ізольдину доньку, я йому не повірила. Але дивлюся на тебе — і жодного сумніву. — Голланд знову окинула мене поглядом. — Досі не можу збагнути, як це ти вислизнула з поля мого зору. У морі не відбувається нічого, про що я