Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Бачачи, що видавець газети плутається, містер Піквік прийшов йому на поміч і промовив:

— Звичайно.

— А як, сер, — сказав Пот, — а як, сер, — дозвольте спитати вас, безсторонню людину, — як ставиться громадська думка в Лондоні до моєї суперечки з "Незалежним"?

— О, цікавість, безумовно, дуже збуджена, — відповів містер Піквік з лукавою усмішкою, імовірно випадковою.

— Суперечка, — продовжував Пот, — триватиме, доки мені вистачить здоров’я, сил і невеличкого таланту, яким мене обдаровано. Від цієї суперечки, сер, — хай вона паморочить усім голови й збуджує всі почуття, не даючи змоги віддаватись обов’язкам буденного життя, — від цієї суперечки, сер, я не відмовлюсь, доки не знищу „Ітонсвілського незалежного". Я хочу, щоб мешканці Лондона й мешканці цілої країни, сер, знали, що вони можуть звіритись на мене… що я не покину їх, що я вирішив змагатися до краю, сер.

— Поведінка ваша надзвичайно благородна, сер, — сказав містер Піквік, стиснувши великодушному Потові руку.

— Ви, сер, я бачу, людина чутлива й розумна, — промовив містер Пот, ледве переводячи дух після такої патріотичної декларації.—Я надзвичайно щасливий, що познайомився з такою людиною.

— А мені,— відповів містер Піквік, — дуже приємно чути таку вашу думку. Дозвольте, сер, познайомити вас із моїми товаришами, членами клубу, який я мав честь заснувати.

— Буду вельми радий, — сказав містер Пот.

Містер Піквік вийшов і, повернувшися з своїми приятелями, належним способом представив їх видавцеві „Ітонсвілської газети".

— Тепер, любий Пот, — сказав маленький містер Перкер, — треба улаштувати тут наших друзів.

— Я гадаю, ми могли б спинитися в цьому готелі,— сказав містер Піквік.

— Тут немає жодного вільного ліжка.

— Неприємна штука, — зауважив містер Піквік.

— І навіть дуже, — ствердили його супутники.

— Є один план, який, мені здається, легко було б здійснити, — сказав містер Пот. — В готелі „Павича" я бачив два вільні ліжка, а від імени місис Пот можу запевнити, що вона буде щаслива дати в себе пристановище містерові Піквіку і одному з Його друзів, якщо двоє інших джентльменів з слугою не проти того, щоб улаштуватися в „Павичі".

Містер Піквік відмовлявся, він ні в якому разі не погоджувався турбувати люб’язну дружину містера Пота. Містер Пот настійливо повторював свою пропозицію. Нарешті вирішили, що це — єдиний прийнятний вихід. Так і зробили. Пообідавши всі разом у готелі „Ітонсвілський Герб", наші герої розлучилися: містер Тапмен і містер Снодграс пішли до готелю „Павича", а містер Піквік і містер Вінкл — до містера Пота. Перед тим вони умовилися зібратись усім завтра ранком у ратуші і взяти участь в поході, який проводжатиме вельмишановного Семюела Сламкі до місця виборів.

Сім’я містера Пота складалася з нього самого та його дружини. Усі, кого геніальність піднесла на горду висоту, мають звичайно якунебудь хибу, надто дивну в порівнянні з їхньою натурою в цілому. Якщо в містера Пота була яка хиба, то хіба та, що він занадто покірливо ставився до примх своєї дружини.

Місис Пот того вечора була в найкращому настрої. Містер Вінкл встиг чималою мірою завоювати її прихильність, І вона, не вагаючись, довірливо сказала йому, що містер Піквік — „привабний старенький".

Містер Тапмен і містер Снодграс давно вже спали в найвіддаленіших закутках „Павича", коли двоє друзів розпрощалися з гостинними господарями й пішли до своїх спалень.

Звуки барабанів, сурм і мисливських рогів, гамір юрби, тупіт коней розлягались по вулицях вже на світанку, а випадкові сутички між прихильниками ворожих партій пожвавлювали готування до виборів і надавали їм приємної різноманітності.

— Ну, що, Сем, — звернувся містер Піквік до свого слуги, який з'явився на порозі спальні, коли він закінчував уже туалет, — все кипить, я чую.

— Інтересна гра, сер, — сказав Сем. — Наші зібрались біля „Ітонсвілського Герба" і кричать так, що аж тремтить усе.

— Вони, здається, здорово віддані своїй партії, Сем?

— Я такої відданості не бачив ще ніколи.

— Енергійний народ, правда?

— Напрочуд. Ніколи не доводилось мені бачити, щоб люди стільки їли та пили. Просто дивно, як вони досі не луснули.

— Гарні, свіжі, добрячі хлопці, як подивишся, — сказав містер Піквік, визираючи у вікно.

— Авжеж що свіжі,— згодився Сем, — ми з двома слугами з "Павича" після вчорашньої вечері здорово обполоснули тих незалежних.

— Ви облили виборців? — жахнувся містер Піквік.

— Та ще й як! — ствердив Сем, — Вони поснули там, де впали. А ми сьогодні ранком повитягали їх одного по одному та під насос. Тепер вони всі в повному порядку. За таку штуку комітет платить по шилінгу з носа.

— Не може бути! — скрикнув украй здивований містер Піквік.

— Що з вами, сер? Хіба ви цього не знали? Так роблять завжди й скрізь! в цьому немає нічого дивного,

— Нічого? — повторив містер Піквік.

— Нічогісінько, сер, — відповів його слуга. — Увечері напередодні минулих виборів, супротивна партія підкупила служницю з „Ітонсвілського Герба", щоб вона заправила дечим бренді з водою чотирнадцяти виборцям, що там стояли.

— Що ви звете „заправити бренді з водою"? — не зрозумів містер Піквік, — Підсипала туди опіуму, — пояснив Сем. — І будь я проклят, коли вони не спали ще дванадцять годин після виборів. Одного на спробу повезли на виборчі збори сонного, та нічого з того не вийшло — мусили одвезти назад і покласти в ліжко знову.

— Оригінальні тут порядки, — зауважив містер Піквік і по цих словах зійшов до їдальні, де стояв уже готовий сніданок, і зібралася вся родина.

З сніданням не барилися. Кожен з джентльменів прикрасив свій капелюх величезним голубим бантом, зробленим гарненькими ручками місис Пот. Містер Вінкл запропонував супроводити леді на дах будинку поблизу місця виборів, а містер Пот та містер Піквік пішли до „Ітонсвілського Герба" самі. Із одного з вікон готелю член комітету містера Сламкі промовляв перед купкою з шести хлопців і одної дівчинки, щосекунди титулуючи їх „мужі ітонсвілські", у відповідь на що всі шестеро хлопців кожен раз оглушливо кричали "ура!“

Довго й голосно лунали вітальні вигуки, і велично колихався один з голубих прапорів з написом „Воля друку", коли у вікні над юрбою з’явилася білява голова містера Пота. І разючий був ентузіазм, коли вельмишановний Семюел Сламкі, власною особою, у ботфортах і в голубій нашийній хустці, підійшов до Пота й мелодраматичним жестом стиснув йому руку, мімікою висловлюючи перед натовпом свою вдячність „Ітонсвілській газеті".

— Все готово? — спитав вельмишановний Сламкі містера Перкера.

— Все, дорогий сер, — відповів чоловічок.

— Нічого не забули, сподіваюся? — питав далі вельмишановний Сламкі.

— Все зроблено, дорогий сер. Коло дверей на лицю стоїть двадцятеро