Читати книгу - "Серед темної ночi"

— Не все, тату, те правда, що споконвiку правдою серед людей славлено.

— Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-i перестане. А ти менi те й з думки викинь, бо я того нiколи не попущу!

Зiнько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.

А тим часом у Левантини новий був клопiт: дитина нездужала. Баба Олiйничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тодi впала. Воно до того й пiдхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тiльки два тижнi, й умерла.

Левантина йшла за маленькою труною i плакала гiрко. Бо це вже не дiвчина була, що їй дитина свiт зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…

Другого дня ввечерi Левантина пiшла до Струкiв. Увiйшла в хату i несмiливо стала бiля порога. Сiм'я саме вечеряла, i за столом сидiла нова наймичка. Та Левантина й сама не хотiла жити в Струкiв, а за iншим прийшла.

— А, здорова! Чого тобi? — вiдказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.

— Прийшла вам подякувати за службу, тiтко, та щоб ви менi грошi мої вiддали.

— Якi грошi?

— А за вами ж моїх зароблених шiсть рублiв.

— Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу цiну наймати, а тепер ще й грошi править! Нема в мене твоїх грошей! Якi були, то всi пiшли на дорогу цiну оцiй дiвцi.

То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, нiж iз Левантиною, але ж вона не хотiла пам'ятати, що на всьому селi нiхто так дешево не жив, як у неї Левантина.

— Тiтко, озвалася дiвчина, — а бог же бачить!

— Що ти менi тим очi вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Iди собi, йди вiдкiля прийшла!

Струк розсердився:

— Що ти справдi, стара, вередуєш? Коли дiвчина заробила, то вiддай! Ну, вiдверни там, що переплатила Гапцi, а то вiддай!

Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованцi й вiддав Левантинi. Тим i здобрiла дiвчина замiсто шiстьох.

"Пiду я з цього села! — думала Левантина, вертаючись до баби. — Пiду свiт за очi! Тiльки тут i є добрих людей, що мати хрещена та Зiнько, а то хоч би воно все й завалилося, опрiче церкви божої! Пiду, де знайду роботу, то там i стану".

Випрохала собi в волостi бiлета, заплативши за нього два карбованцi з своїх трьох, поклонилася в ноги матерi хрещенiй, за ласку й помiч дякуючи, та й пiшла.

Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небi саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промiнням i на хатки бiленькi, i на верби кучерявi, i на далекий темний гай, i на широке поле… I все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавостi i озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого свiтила тисячма рухiв, голосiв, пахощiв, кольорiв… Мов земля здригнулася, i заблищали, й заплескали хвилi свiтового життя…

Тiльки в душi в Левантини нiщо не озвалося радiсним голосом, нiщо не прокинулося, опрiч iще бiльшого болю.

Поглянула на село.

— Не зазнала я в тобi щастя-долi, тiльки слiзоньками стежечки свої зросила. Нехай тi стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб i нога моя сюди на ступала бiльше!

Пiшла не озираючись.

V

А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий i заколот. Зроду-звiку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звiсно, що коли-не-коли i вкрадуть… та й то бувало на степу: хлопцi пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто в двiр iдуть, беруть конi — замалим не з-перед очей — та й ведуть. I не можна й спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дiдом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дiд не вмер, та добре ж,_ що незручно вдарено. А то й каюк дiдовi був би. I то з мiсяць у лiкарнi пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тiльки чоловiк зiб'ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бiдолашному в пера вбитися. Он уже в скiлькох забрано конi: у Сивашiв троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена… Руйнують, та й годi, проклятi коноводи! Уже й засiдали на них, i стерегли — не пособляється. I не знати хто, — хоч би вiдав чоловiк, де шукати. А то як украли, то вже й пиши пропало.

Найбiльше за всiх клопотався Денис. Та й було чого! Скiльки працював, дбав, щоб збитися на добрi конi: збився, придбав i — от тобi, маєш! В одну нiч — як вода вмила!.. Пiсля крадiжки вiн аж плакав з жалю й зо злостi. I досi як згадає, то так серце вогнем i вiзьметься. А надто ще… одно… Та цього вiн нiкому не казав, не признавався… сам собi думав до слушного часу.

У голову заходив, мiркуючи, що б його зробити.

Нарештi йому таки пощастило.

Пiсля того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було, — аж поки люди забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так пiсля жнив украдено знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пiшов до нього. Кум такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далi каже:

— От що, куме! Скiльки люди не шукали коней, нiхто досi не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусi знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як конi або воли пропадуть, то як скаже де, то там i найде чоловiк.

— Та невже? — зрадiв Тонконоженко.

- Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходiм до його!

— А що ж йому треба нести?

— Грошей. Кажуть, що треба положити скiлькись там рублiв.

Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох iз Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще бiльше, нiж Тонконоженка: що то скаже знахар?

Увiйшли