Читати книгу - "Свобода"

Ймовірно, найбільшим тривожним Дзвоником мало б стати припинення її, Петті, спілкування з Волтером, Вона бачила його на двох іграх у січні та перекинулася з ним кількома словами, але він після того пропустив купу інших ігор; проте її небажання відповідати на його численні телефонні повідомлення виникло тому, що їй було соромно визнати, як багато часу вона приділяє Елайзі. Але чому б їй мало бути соромно через те, що вона доглядає хвору подругу, вражену раком? Так само відбувалося і з вірою в Діда Мороза: якби вона сама захотіла тоді, у п’ятому класі, прислухатись до цинізму однокласників щодо цього, якби вона сама захотіла дізнатися правду — хіба б не було їй набагато легше потім? Вона викинула ту величезну пуансетію, хоча та була іще жива.

Врешті-решт, Волтер зустрівся з нею наприкінці лютого, пізно ввечері, після великої гри «Гоферс» проти команди Каліфорнійського університету, їх найсерйознішого конкурента цього сезону. Петті вже із самого ранку була в поганому настрої, бо вранці їй телефонувала мати, яка в той день святкувала день народження. Петті вирішила тоді не намагатись лепетати щось про власне життя, оскільки не хотіла знову зрозуміти, що Джойс все одно не слухає, бо їй немає діла до того, які круті там у них конкуренти; але в неї навіть не з’явилось можливості здійснити своє рішення — Джойс була надто захоплена розповіддю про середню сестру Петті, яка пробувалася на головну роль в оновленій версії вистави за романом «Учасниця весілля» (вистава мала йти в маленькому, але професійному театрі) за особистим запрошенням її професора з Єля і була прийнята на місце дублера, що вважалося видатним досягненням і могло призвести до того, що сестра тимчасово залишить навчання в Єлі й повернеться додому, щоб весь свій час віддати акторській грі. Джойс була в екстазі.

Коли Петті побачила, як Волтер завертає за безрадісний цегляний кут Вілсонської бібліотеки, вона різко розвернулася й поспішила втекти, але він побіг за нею. На його хутряній шапці накопичилася купа снігу, обличчя почервоніло, наче сигнальний маяк. Хоча він намагався усміхатись та бути дружнім, але голос його тремтів, коли він запитав Петті, чи отримувала вона його повідомлення.

— Я просто була дуже зайнята, — пояснювала вона. — Мені справді шкода, що я не телефонувала тобі.

— Чи я щось сказав не так? Чимось образив тебе?

Йому було боляче, він злився, і її це роздратувало.

— Ні-ні, взагалі зовсім ні, — заперечила вона.

— Я б іще продовжував тобі телефонувати, коли б не боявся потурбувати тебе.

— Просто дуже, дуже зайнята була, — бурчала вона, а сніг усе падав і падав.

— Мабуть, той, хто брав слухавку твого телефону, сильно дратувався через мене, бо я весь час лишав одне й те саме повідомлення.

— Це була моя сусідка, її кімната розташована просто біля телефону. Ти маєш зрозуміти. Вона дуже багато повідомлень приймає.

— Я не розумію, — Волтер майже плакав, — ти хочеш, щоб я дав тобі спокій? Ти цього хочеш?

Вона ненавиділа такі сцени, просто ненавиділа.

— Я справді дуже зайнята, — доводила вона. — І в мене сьогодні буде велика гра.

— Ні, — заперечував Волтер, — щось не так. Що трапилось? У тебе такий нещасний вигляд!

Вона не хотіла згадувати ту розмову з матір’ю, бо намагалася позбутися всіх зайвих думок та налаштуватися на гру, тому цієї теми не варто було торкатися. Але Волтер так відчайдушно вимагав пояснень — він наполягав так, ніби це було вище за його почуття, ніби це було заради самої справедливості, — що вона, врешті-решт, вирішила, що необхідно сказати хоч щось.

— Слухай, — промовила Петті: вона сама ніколи не розуміла, навіщо ця заборона була потрібна Елайзі, хоча й просила зараз про це, — будь ласка, присягнися, що не розповіси нічого Річардові, але Елайза хворіє на лейкемію. Це просто жахливо.

На її подив, Волтер розсміявся:

— Щось не дуже віриться.

— Але це правда! — обурилася вона. — Віриш ти в це чи ні.

— Добре. А вона ще сидить на героїні?

Той факт, якому вона раніше зовсім не приділяла уваги, — що він на два роки старший за неї, — несподівано дав про себе знати.

— В неї лейкемія, — повторила Петті. — Я вперше чую про героїн.

— Навіть Річард не такий дурний, щоб його вживати. А це, повір, про щось говорить.

— Я нічого про це не знаю.

Волтер кивнув і посміхнувся:

— Тоді ти справді дуже мила людина.

— Я нічого не знаю про це, — знову повторила вона, — але мені потрібно піти поїсти та підготуватися до гри.

— Я сьогодні не зможу прийти на твою гру, — сказав він, коли вона вже зібралася піти. — Я хотів, але сьогодні виголошує промову Гаррі Блекман, і я маю відвідати його виступ.

Вона роздратовано повернулася до нього:

— Як знаєш.

— Він із Верховного суду. Автор історичного рішення «Роу проти Вейда».

— Знаю, — відрубала вона. — Моя мама практично поклоняється йому, постійно ллє на нього єлей. Можеш мені не розповідати, хто такий Гаррі Блекман.

— Авжеж, вибач.

Навколо них бушувала завірюха.

— Добре, більше я тебе Не турбуватиму, — сказав Волтер. — Мені шкода Елайзу. Сподіваюсь, із нею все буде добре.

Авторка винить за це тільки себе — не Елайзу, не Джойс, не Волтера, — за те, що трапилося пізніше. Як і кожний гравець, вона іноді страждала через величезну кількість холодних страйків і відігравала свою роль в іграх нижче середнього рівня, але навіть у гірші її години вона завжди зливалася із чимось більшим — із командою, з усіма спортсменами в світі, із самою ідеєю спорту — й почувалася дуже комфортно, коли чула заохочувальні вигуки сестер по команді, їх дружні жарти під час перерви в середині гри, їх обговорення того, хто як зіграв, усі їхні звичайні фрази, які вона й сама тисячі разів вигукувала їм. Вона завжди хотіла дістатися м’яча, бо він завжди рятував її, у ньому вона була впевнена, він завжди був з нею, він завжди був її вірним союзником її нескінченними літніми канікулами в дитинстві. І всі ці повторювані дії, які люди роблять у церкві та які невіруючим здаються беззмістовними чи фальшивими — «дай п’ять» після кожного влучного кидка, командні обійми після кожного