Читати книгу - "Бог Дрібниць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Уклін, — мовив він і усміхнувся, бо коли був менший, то чомусь вважав, що, вклоняючись, неодмінно треба сказати: «Уклін». Тобто для діла потрібне ще й слово. «Вклонись, Есто», — говорили йому. І він кланявся й казав: «Уклін»; усі переглядалися і сміялися, а сам він лиш бентежився.
Еста Самотній з нерівними зубами.
У вестибюлі він зачекав на маму, сестру і двоюрідну бабусю. Коли вони вийшли, Амму спитала:
— Естаппене, все в порядку?
— В порядку, — відгукнувся Еста і кивнув — легенько, щоб не зіпсувати зачосу.
В порядку? В порядку. Він поклав гребінець назад до маминої торбинки. Зненацька в Амму аж серце стиснулося від любові до сина, до цього стриманого, сповненого гідності малюка, який щойно виконав своє перше доросле завдання. Вона ніжно погладила його по голові. І таки зіпсувала зачіс.
Чоловік з металевим ліхтарем «Евереді» в руці сказав, що фільм уже почався, тож варто поквапитися. Довелося їм бігцем підніматися червоними сходами, застеленими старим червоним килимом. Червоними сходами з червоними плямами від плювків у червоних кутах. Ліхтарник підібрав своє мунду і лівою рукою притримував жмут складок між ногами. На сходах м’язи під напнутою шкірою в нього на литках почергово напружувалися і нагадували волохаті гарматні ядра. Тримаючи ліхтар у правій руці, він поспішав і подумки, бо кинув:
— Давненько вже йде.
Тож початок вони все ж пропустили. Не побачили, як піднімають збірчасту оксамитову завісу з електричними лампочками на зібраних у грона жовтих китицях. Повільно вгору, а музика, мабуть, була «Іде слоненя» з «Хатарі!». Або «Марш полковника Боґі».
Амму тримала за руку Есту. Рахелину руку взяла Крихітка-кочамма, яка, важко дихаючи, долала сходинку за сходинкою. Похитуючись під вагою своїх динь, вона ніколи не зізналася б навіть сама собі, що їй таки кортить подивитися фільм.
Воліла вважати, що йде туди тільки заради дітей. У пам’яті в неї вже давно зберігалися і постійно доповнювалися два детальні, ретельно укладені списки: «Те, що зробила для ближніх вона» і «Те, чого не зробили ближні для неї».
Найбільше до вподоби їй були епізоди з черницями ближче до початку, і вона сподівалася, що ще їх не проґавила. Амму якось пояснила Есті з Рахеллю, що людям завжди найбільше подобається те, з чим вони себе найбільше ототожнюють.
Рахель припускала, що найбільше ототожнює себе з Крістофером Пламмером, який виступав у ролі капітана фон Траппа. Чако ж, либонь, зовсім себе з ним не ототожнював і називав його Траппом-Храппом.
Рахель нагадувала схвильованого комарика на шворці. Летюча. Невагома. Дві сходинки вгору. Дві вниз. Одна вгору. Поки Крихітка-кочамма долала один сходовий марш, вона піднімалася вже на цілих п’ять.
Я — Папай, Папай-моряк (бум-бум)
живу в фургоні я, отак (бум-бум)
Тільки двері відчиняю —
зразу ґулю набиваю.
Я — Папай, Папай-моряк (бум-бум)
Дві вгору. Дві вниз. Одна вгору. Стриб-стриб.
— Рахеле, — мовила Амму, — ти ще не засвоїла урок, правда?
Засвоїла: Хвилювання завжди закінчується слізьми. Бум-бум.
Врешті вони таки опинилися у вестибюлі «Ярусу принцеси». Пройшли повз буфетну стійку, де чекали помаранчеві напої. І лимонні також. Помаранчеві надто помаранчеві. Лимонні надто лимонні. Шоколадки надто розм’яклі.
Ліхтарник прочинив важкі двері «Ярусу принцеси» у темряву, сповнену вентиляторним дзумінням і арахісовим хрумтінням. Там пахло людським віддихом і оливою для волосся. І старими килимами. Магічний запах «Звуків музики», який Рахель пам’ятала і берегла, наче скарб. Запахи, як і музика, мають властивість зберігати спогади. Вона глибоко вдихнула і закоркувала той запах для нащадків.
Квитки мав Еста. Малий хлопчак. Жив у фургоні він, отак. Бум-бум. Ліхтарник посвітив на рожеві квитки. Ряд Ж. Місця 17, 18, 19, 20. Еста, Амму, Рахель, Крихітка-кочамма. Довелося протискатися повз роздратованих людей, які, щоб дати їм пройти, прибирали ноги хто куди — то туди, то сюди. Сидіння були розкладні. Крихітка-кочамма притримала Рахелине, доки та на нього вилазила. Виявилося, що Рахель залегка, і сидіння просто склалося разом з нею, притиснувши її до спинки, ніби начинку між двома половинками сендвіча. Так вона й дивилася на екран — з-поміж колін. Два коліна і фонтанчик. Еста, який дбав про свою гідність більше, розважливо присів на самому краю.
Обабіч екрана, де не було зображення, миготіли тіні вентиляторів. Геть ліхтар. Час на світовий хіт.
Камера в супроводі чистого, сумовитого звуку церковних дзвонів злетіла високо у блакитне (кольору машини) австрійське небо. Далеко внизу, на землі, виблискувало бруківкою монастирське подвір’я. Через нього йшли черниці. Подібні на чорні сигари. Спокійні черниці спокійно скупчилися навколо своєї матері-настоятельки, яка ніколи не читала їхніх листів. Ніби мурахи навколо хлібної крихти. Сигари навколо королеви сигар. Жодного волосся на колінах. Жодних динь у пазусі. Подих пахне м’ятою. До матері-настоятельки вони прийшли зі скаргою. Скаргою на спів. На Джулі Ендрюс, яка була ще в горах, виспівувала там «Оживають гори звуками музики» і знову запізнилася на службу. Черниці мелодійно доносили:
Лізла на дерево — ногу забила.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог Дрібниць», після закриття браузера.