Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

організатори дивізії намагались спрямувати військову боротьбу проти московсько-більшовицьких окупантів, репресивна діяльність яких вже відверто виявилась на „визволених“ ними українських землях; зваження різних варіантів подальшого ходу війни й намагання створити зародок національної армії за прикладом військових формувань Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, що стали основою армії ЗУНР».

Обґрунтовуючи далі таку позицію, платформа вказує: «Не будемо нехтувати й тим, що на боці німців проти більшовицьких окупантів і їх режиму воювали не лише українці, а й інші народи, які перед війною карались у більшовицькому тоталітарному ярмі. Не були винятком і росіяни, які створили Російську Визвольну Армію (РОА). Нарешті, в боротьбі проти західноєвропейського імперіалізму народи африканських і азіатських країн теж не відкидали співробітництва з тодішньою Німеччиною». До речі, останні ніколи не таврувались більшовицькою пропагандою.

Коли маємо справу з історією, то не маємо права забувати її світоглядної функції. Історія УНА буде писатись інакше німцем, ніж українцем, інакше англійцем, ніж росіянином і т.д. Коли цю історію пише українець, то він неодмінно керується національною ідеєю та конкретно-історичними умовами її реалізації. Наукова об'єктивність не може підмінюватись партійною тенденційністю.

Партійна тенденційність не спрямовується на пошуки правди, а на оправдання якоїсь певної позиції. Звичайно, така політика перефарбовує минуле, а не дає компасу для майбутнього. Генерал Павло Шандрук у тяжкі повоєнні часи писав: «... Минуле є наукою для майбутнього. Тим більше, що тепер те майбутнє закрите тяжкими хмарами непроглядних політичних перспектив, затьмарюваних цілево біжучою штучно створюваною дійсністю. Чи на довгі роки? Здається, що єдиною зіркою в тих хмарах туману могло б бути бажання знайти досить сили всенаціонально! волі, принаймні в провідних колах, до поєднання зусиль на основі взаємного пошанування, з метою бодай приготувати ґрунт для реалізації своїх політико-національних прагнень». Гадаю, що такий приклад дає вже згадана платформа Українського національно-патріотичного блоку Львівщини, яка націлена «до поєднання зусиль на основі взаємного пошанування» учасників війни різних політичних орієнтацій. Нема сумніву, що на таке пошанування ніколи не підуть ті, хто штучно прирівняний до ветеранів війни, насамперед енкаведистські злочинці. Та з ними й не треба прагнути «взаємного пошанування», бо їхні злочини не можуть мати терміну давности.

Підхід до дивізії «Галичина» на основі національної ідеї в конкретно-історичних умовах Другої світової війни констатує протилежний підхід намірів німецького командування й українського громадянства, протилежність національних інтересів. Німці були зацікавлені в тому, щоби, по-перше, залучити до боротьби проти більшовицьких військ українське населення, яке переконалось у злочинності нацистського режиму, і, по-друге, за словами генерала П. Шандрука, «відтягнути українську масу від засилання УПА до їм підпорядкованої дивізії». Отже, німці мали на меті створити з українців нову німецьку дивізію.

Українські провідні діячі, які підтримали створення дивізії, дивились на неї як на українську формацію, ядро вишколеного національного війська. Основна мета цього війська була тотожна меті Української Повстанської Армії: здобуття незалежної Української держави. Дивізійники прагнули взаємних дій з повстанцями, що проявилось у подіях, пов'язаних з Бродівською операцією. Після трагедії під Бродами частина дивізійників перейшла до Української Повстанської Армії й воювала в її рядах. Вже тепер ця кількість набагато перевищує показники, прийняті в сорокові роки. Отже, для протиставлення дивізії «Галичина» й Української Повстанської Армії нема підстав. Конкретно-історична дійсність спростовує тенденційний погляд на дивізійників як колаборантів.

Хоч дивізія формувалась у Галичині й називалась галицькою, вона не була регіональною вже з самого свого народження. Звичайно, основну її частину становила українська молодь з Галичини. Але поряд з нею до дивізії зголошувались колишні вояки Армії УНР і УГА, а також полонені українці-червоноармійці. Взаємини між українцями з Галичини й Наддніпрянщини інколи загострювались, бо імперіалістичний принцип «поділяй і пануй», яким керувались наші вороги, давав про себе знати, хоч загострень можна було уникнути при толерантності й терпеливості з боку українських старшин. У такому руслі розглядалось питання про взаємини українців у Декларації Українського Національного Комітету від 17 березня 1945 року. В ній наголошувалось: «Чужі, довголітні кордони, що лежали поміж поодинокими українськими землями, витворили різниці в думках і діянні. Це мусить зникнути у спільному марші до спільної цілі. Український Національний Комітет хоче прискорити цей процес об'єднання українських душ не тільки в широкозакроєній виховній акції, але теж українським соборницьким підходом до кожної справи».

УНК претендував на право екстериторіальної репрезентації тих майже чотирьох мільйонів, за німецькою статистикою, українців, що залишились на контрольованій німецькою владою території. Серед них налічувалось 220 тисяч вояків і 3,7 млн. робітників, які були вивезені з України. У згаданій Декларації від 17 березня 1945 року УНК зобов'язувався «виконувати свої обов'язки на користь українського громадянства якнайкраще» і нічого не згадував про взаємини з німцями.

У Декларації УНК від 17 березня 1945 року йшлось про «організацію Української Національної Армії, що має відновити збройну боротьбу за українську державність. Українська Національна Армія, в українській уніформі, під освяченими попередньою боротьбою національними прапорами, з власним українським командуванням, буде стояти під ідеологічно-політичним проводом Українського Національного Комітету». Звичайно, сама ідея не викликає заперечень. Однак мусимо зважити, що конкретно-історична ситуація не дозволяла забувати того, що на рідних землях вже два з половиною роки велась боротьба за українську державність. Українська Повстанська Армія діяла під проводом Української Головної Визвольної Ради, що складалась з представників усіх українських земель і різних політичних переконань.

Безпосереднє керівництво цією боротьбою здійснював Генеральний Секретаріат УГВР, який очолював головний командир УПА генерал Роман Шухевич-Чупринка. Універсал УГВР проголошував: «Щоб об'єднати всі національно-визвольні сили українського народу, щоб з одного центру керувати його визвольною боротьбою, щоб перед зовнішнім світом репрезентувати його політичну волю та щоб протиставитися спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостійницький український фронт, створилася Українська Головна Визвольна Рада».

УГВР виникла на рідних землях, а УНК постав «з волі українського громадянства, що перебуває в Німеччині та в союзних з нею країнах». Німецький уряд визнав УНК за «єдиного представника українського народу». Водночас УНК не міг не зважати на існування в екзилі Уряду У HP. Призначення генерала Павла Шандрука набувало леґітимности тому, що виходило від Президента УНР А. Лівицького.

Як би склались взаємини УНК і УГВР, УНА і УПА при інших наслідках війни, залежало від цілого ряду чинників. Та в інтересах національно-визвольної боротьби була доконечною їх єдність.

УНК зайняв принципову позицію щодо «Комітєта Освобожденія Народов Росії», в якому була українська секція, що складалася з малоросів. Нема сумнівів, що підпорядкування УНК власовському КОНР мало би трагічні наслідки для вояків УНА після поразки Німеччини в Другій світовій війні, бо дало би більшовикам у руки козир для