Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

На щастя, доля УНА склалась інакше. Генерал П. Шандрук категорично відмовився від підпорядкування УНА російському генералові Власову, а виступив за взаємини на засадах рівноправности. Для частини українських дивізійників треба наголосити, що вони ніколи не воювали проти альянтів, а лише проти більшовиків та їх союзників чи комуністичних партизанів. Така боротьба не заплямувала одностроїв наших земляків. Навпаки, вони спрямували свої удари проти тих сил, які впродовж цілих повоєнних десятиліть вели «холодну війну» проти західних демократичних держав і встановили жорстокий терористичний режим на землях, окупованих більшовицькою Москвою. Нарешті, дивізія «Галичина» ніколи не належала до есесівських підрозділів, а її вояки не носили есесівських відзнак.

Творення Української Національної Армії мало не тільки моральне значення. У присязі вояків УНА проголошувалось: «Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну». В цьому не було розбіжностей з присягою вояків УПА, яку затвердила УГВР. Вже текст присяги вояків УНА засвідчує, що йшлось про створення української армії, яка за своєю метою не відрізнялась від УПА, що діяла на рідних землях. Доконечність такої армії зумовлювалась оцінкою тогочасної ситуації. Вона віддзеркалена у Відозві УНК до українського громадянства від 8 квітня 1945 року, в якій наголошувалось, «що поворот на Рідну землю є можливий тільки зі зброєю в руках, що добровільно ворог з нашої землі не уступить».

Після того, коли почала творитись Українська Національна Армія, можна твердити, що українці заманіфестували свою військову самостійність, цебто навіть на підконтрольних німцям землях перетворюються з об'єкта чужої політики в суб'єкт політики національної. Генерал П. Шандрук планував сконцентрувати всі частини УНА в Австрії, де вже була колишня дивізія «Галичина», перетворена в 1-шу УД. Відразу розпочалось формування 2-ої Української Дивізії (спочатку під назвою Протипанцирної Бригади), якою командував полковник Дяченко.

Лише за 10 днів була створена Бригада Особливого Призначення (парашутна) на чолі з отаманом Т. Бульбою-Боровцем. Бригада Вільного Козацтва полковника Терещенка сама зголосилась до УНА. Таке ж прохання висловив і командир 281-ої запасної бригади полковник Ф. Гудима. Ця бригада стояла в Данії. Про своє бажання влитись до УНА заявили 2 полки в Бельгії та Голландії. Окрім того, ген. П. Шандрук залучив до новоствореної армії протилетунські батареї, що складались з українського юнацтва. Потенціально УНА мала шанси стати потужною силою.

Коли ж говорити про реальні наслідки, то треба згадати слова генерала П. Шандрука з листа до єпископа Івана Бучка від 20 червня 1945 року. «Головним своїм завданням, — писав генерал, — я мав випровадити дивізію з фронту протибольшевицького, щоб урятувати перед нещастям передачі людей большевикам у випадку капітуляції Німеччини. Це мені, мимо всіх труднощів, які ставили німці не так через злу волю, як через свій побут до останньої хвилини, вдалося. Дивізія майже без втрат у людях, хоч втратила всі обози, була перепроваджена на час на територію, окуповану англійцями та американцями...».

Ставлення альянтів до наших вояків — це найвагоміший аргумент на користь того, що вони гідно перейшли тяжкими дорогами Другої світової війни і не причетні до злочинних дій гітлерівців.

Олег Гринів

ЖЕРТВА ОКУПАНТІВ, ПАТРІОТИЧНИЙ ПОРИВ ЧИ ВИМУШЕНИЙ ВИБІР?

УКРАЇНСЬКЕ ЮНАЦТВО НА ДОРОГАХ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Жорстока війна залишила тяжкий слід на поколінні українського юнацтва, яке намагались використати дві ворожі сили — більшовицька Москва і гітлерівська Німеччина. Трагічну долю української молоді на боці Москви офіційна компартійна пропаганда видавала за совєтський патріотизм і захист інтересів нашого народу. Цілком протилежне ставлення формувалось до тих юнаків і дівчат, які опинились на окупованій німцями українській землі та їх мобілізовували для допомоги їхній армії. Трагедія цієї частини української молоді до цього часу залишається «білою плямою» в історії, хоч вона дає змогу глибше зрозуміти, чим обернулось для нашої нації її бездержавне існування.

Безумовно, втягнення 15-18-річних юнаків до військової служби в часи війни суперечило елементарним вимогам педагогіки та етики і порушувало міжнародне право. Проте тоталітарні режими не зважали на права людини, не кажучи вже про педагогічні та етичні правила. Вони йшли далі: до військової служби залучались навіть дівчата.

До речі, німецьке юнацтво було мобілізоване для допоміжної служби фронту ще восени 1942 року формально за ініціативою керівництва «Гітлерюґенд», яку схвалив фюрер. Проте навіть самі німці поставились до цієї акції неоднозначно. Якою могла бути реакція батьків, не викликає сумніву, але вона не могла втілитись в якісь відверті протести. Ставлення політиків висловив у листі до Ґерінґа 3 листопада 1942 року Г. Шахт. Він писав: «Притягати 15-річних до служби може бути виправданим з військового погляду, але воно підірве впевненість німецького населення щодо перемоги». Такий військовий погляд ґрунтувався на тому, що праця юнаків на допоміжних ділянках звільнить для фронту певну частину військовиків.

Про використання для протиповітряної оборони українського юнацтва німці заговорили на початку 1944 року, коли більшовики вже були в Галичині. Окупанти намагались отримати підтримку від Українського Центрального Комітету, як єдиної легальної української організації в Генеральній Губернії. Однак голова У ЦК Володимир Кубійович зайняв негативну позицію. Професор Зенон Зелений, керманич Відділу опіки над молоддю і родиною в УЦК, так пояснював ставлення до німецької акції: «З нашого боку спротив цій акції був диктований педагогічною совістю, бо ж усі виховні принципи були і є противні втягненню дітей до військового діла (діти фізично нерозвинені, до військових риґорів не привчені, психічна й інтелектуальна структура не завершена, і тим самим вони не свідомі завдань і наслідків акції)».

Треба зазначити, що за розпорядженням шкільної влади вже в лютому 1944 року учнівська молодь почала залучатись до протиповітряної служби в школах у тому разі, якщо її не могли забезпечувати учителі та батьки. Йшлось про юнаків віком від 14 років (потім — від 15 років) і дівчат — від 16 років. Проте такі дії мали локальний характер.

Становище змінилось після того, коли в квітні 1944 року німцям вдалось пригальмувати наступ більшовиків.

Німецькі окупанти постійно підкреслювали, що акція залучення молоді до служби в протиповітряній