Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

роботі. Зважування конвертів, продаж марок, відраховування решти, виписування квитанцій — одна й та сама монотонна, нудна робота з року в рік. Тож я подумав: «Треба спробувати привернути до себе цього хлопця. Вочевидь, для цього мені необхідно сказати йому щось приємне, але не про себе, а про нього». Потім я запитав себе: «Що в ньому є такого, що може викликати моє щире захоплення?» Часом на це питання не так-то й легко знайти відповідь, особливо коли йдеться про незнайомих людей, але в цьому випадку це було неважко. Я одразу побачив дещо, чим щиро замилувався.

Тож коли цей клерк зважував мій конверт, я мрійливо вимовив: «Хотів би я мати таке чудове волосся, як у вас».

Клерк здивовано поглянув на мене. Його обличчя осяяла посмішка. «Та що ви, воно вже не таке гарне, як раніше», — скромно відповів він. Я запевнив його, що, можливо, воно й дещо втратило свою колишню красу, та все одно має чарівний вигляд. Клерк був дуже задоволений. Ми з ним мило побазікали, і останнє, що він мені промовив, було: «Моє волосся багатьом подобається».

Можу закластися, що коли хлопець ішов на обід, він був на сьомому небі від щастя, а прийшовши додому ввечері, він розповів про цей випадок дружині. Тримаю парі, що він поглянув на себе у дзеркало і сказав: «Ну що за чудова чуприна».

Коли якось я розповів цю історію на лекції, один зі слухачів запитав мене: «А що вам від нього було потрібно?»

Що мені було від нього треба?! Що я хотів від нього отримати?!

Якщо ми такі настільки егоїстичні, що не можемо поділитися з іншими дещицею щастя і щиро визнати їх достоїнства, не очікуючи дістати щось натомість, якщо наша душа не більша за дичку з кислицями, то не дивно, що нас очікує невдача, на яку ми заслуговуємо.

Хоча ні, я і справді хотів дещо отримати від того хлопця — дещо безцінне, і я це отримав. Це було відчуття, що я зробив щось приємне для нього, хоча у нього не було можливості зробити щось для мене у відповідь. Це відчуття ще надовго залишається у вашій пам'яті після того, як сама подія вже минула.

Існує один найважливіший закон людської поведінки. Дотримуючись його, ми ніколи не потрапимо в халепу, знайдемо багато друзів і покращимо наше життя. Ось цей закон: Завжди давай іншій людині відчути свою значимість. Професор Джон Дьюї, як ми вже згадували, вважав, що бажання бути значимим — найважливіше прагнення людської натури; а професор Вільям Джеймс наголошував: «Найважливіша риса людської натури — це прагнення бути визнаним». Тож саме це прагнення відрізняє нас від тварин і лежить в основі цивілізації.

Філософи упродовж тисячоліть розмірковували над законами людських стосунків, і вивели одне-єдине, але важливе правило. Воно старе, як світ. Саме цьому вчив Заратустра у Персії своїх послідовників. Двадцять чотири століття тому Конфуцій проповідував це в Китаї. Засновник даосизму Лао-цзи навчав цієї істини своїх учнів у долині Хань. Будда проповідував її на березі священного Гангу за п'ятсот років до народження Христа. Священні книги індуїзму вчили законам людських стосунків ще за тисячу років до того, як Ісус почав проповідувати їх серед кам'янистих пагорбів Іудеї. Саме йому вдалось підсумувати їх у єдиній думці — чи не найважливішій у світі: «Як хочете, щоб вам люди чинили, так і ви чиніть із ними».

Вам потрібне схвалення тих, із ким ви контактуєте. Ви хочете визнання власних чеснот. Вам потрібне відчуття, що ви чогось варті у вашому маленькому світі. Ви не хочете слухати дешеву брехню, але палко прагнете щирого визнання. Вам хочеться, щоб ваші друзі та колеги були, як сказав Чарльз Шваб, «щирими у своєму ставленні до вас і щедрими на похвалу». Усім нам цього хочеться.

Тож давайте дотримуватись золотого правила і чинити з людьми так, як ми хочемо, щоб вони чинили з нами.

Як? Коли? Де? Відповідь: повсякчас і повсюди.

На одній із наших лекцій Девід Дж. Сміт із міста O-Клер, штат Вісконсін, розповів, як йому вдалось залагодити делікатну ситуацію, коли його попросили попрацювати у буфеті на благодійному концерті.

«У вечір концерту я приїхав у парк і побачив біля намету із продуктами двох літніх леді у дуже поганому гуморі. Було очевидно, що кожна з них вважала відповідальною за роботу буфету саме себе. Доки я стояв, розмірковуючи, що ж мені робити, з'явилась жінка — член спонсорського комітету. Вона вручила мені касовий апарат і подякувала за те, що я погодився допомогти. А потім відрекомендувала мені Роуз і Джейн як моїх помічниць і пішла.

Запало гнітюче мовчання. Усвідомлюючи, що касовий апарат був в певному сенсі символом влади, я передав його Роуз і запропонував їй працювати на касі, пояснюючи це тим, що навряд чи зможу правильно рахувати гроші. Потім я попросив Джейн показати двом підліткам, що мали продавати напої, як працює автомат із газованою водою, і запропонував їй взяти на себе відповідальність за цю частину роботи.

Той вечір пройшов чудово. Щаслива Роуз рахувала гроші, Джейн наглядала за підлітками, а я насолоджувався концертом».

Не чекайте, доки вас призначать послом Франції чи головою комітету з організації вечірок у вашому клубі, щоб скористатися цією філософією визнання. З її допомогою ви можете творити дива мало не щодня.

Якщо, наприклад, офіціантка принесе вам картопляне пюре замість замовленої картоплі фрі, давайте скажемо: «Вибачте за клопіт, але я віддаю перевагу смаженій картоплі». Швидше за все, вона відповість: «Жодних проблем» і з радістю поміняє страву, тому що ми виявили до неї повагу.

Такі короткі вирази, як «Вибачте, що турбую вас», «Чи не будете ви такі люб'язні», «Будьте ласкаві», «Прошу», «Дякую», — це маленькі прояви ввічливості, які подібно до мастила змащують шестерні монотонно працюючого механізму щоденного життя і до того ж є ознакою гарних манер.

Розглянемо інший приклад. Чи читали ви коли-небудь романи Холла Кейна «Християнин», «Суддя», «Людина з острова Мен»? Його твори прочитали мільйони людей. Сам Кейн був сином коваля. За все своє життя він провчився не більше восьми років, проте помер чи не найбагатшим літератором у світі.

Ось його історія: Холл Кейн любив сонети і балади; він буквально проковтнув усі поетичні твори Данте Габріеля Росетті. Він навіть написав есе, в якому оспівував хвалу шедеврам Росетті, що вийшли з-під його пера, і надіслав копію самому Данте Габріелю. Росетті був у захваті. Напевно, він подумав: «Юнак, що так звеличує мої здібності,