Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

Його дім, замок Грібо на острові Мен, став Меккою туристів із найвіддаленіших куточків світу, а залишений ним спадок налічував кілька мільйонів доларів. Однак — хтозна — можливо, він помер би бідним і нікому не відомим, якби не написав есе, в якому висловив своє захоплення видатним письменником.

Ось таку силу — вражаючу силу — має щире визнання, що йде від самого серця.

Росетті вважав себе визначною людиною. Воно й не дивно. Майже всі вважають себе дуже важливими.

Можливо, життя багатьох людей могло б скластися інакше, якби хтось змусив їх почуватися значимими. Рональд Дж. Роуленд, інструктор нашого курсу в Каліфорнії, працює викладачем малювання і праці. Він написав нам про студента на ім’я Кріс, який навчався у групі для початківців:

«Кріс був дуже тихим, сором’язливим хлопчиною, якому бракувало впевненості в собі. Він належав до того типу студентів, які часто бувають обділені увагою, на яку заслуговують. Я також викладав у групі студентів, які вже досягли певного рівня майстерності. Навчання в цій групі стало для студентів своєрідним символом статусу та привілеїв. Право займатися в ній потрібно було заслужити.

У середу Кріс старанно працював за своїм столом. Я запитав хлопця, чи не хоче він перейти до групи вищого рівня. Жаль, що я не можу передати вам вираз, який виник на Крісовому обличчі, ті емоції, що Мало не змусили чотирнадцятирічного підлітка розплакатись.

— Хто, я, містере Роуленд? Ви вважаєте, я вже готовий?

— Так, Крісе, готовий.

Хлопець подивився на мене своїми ясними блакитними очима і з гідністю сказав: „Дякую, містере Роуленд“. Після цих слів я був змушений вийти з кімнати, щоб приховати сльози, якими сповнилися мої очі. Коли того дня Кріс вийшов із класу, здавалося, що він став на два дюйми вищим.

Кріс дав мені урок, який я ніколи не забуду, нагадавши про наше величезне бажання почуватися значимими. Щоб завжди пам'ятати це правило, я написав на плакаті великими літерами „ТИ — ВАЖЛИВИЙ“ і повісив його у класі. Цей плакат нагадує мені про важливість кожного з моїх студентів».

Істина полягає в тому, що майже всі люди, яких ви знаєте, відчувають себе у чомусь кращими за вас. Тож безпрограшний спосіб знайти шлях до їхнього серця полягає в тому, щоб дати їм зрозуміти, що ви визнаєте їхню значимість і що це визнання щире.

Згадайте слова Емерсона: «Кожна людина, котру я зустрічаю, в чомусь краща за мене, і мені є чому в неї повчитись».

Сумний бік цього явища полягає в тому, що часто ті, хто має найменше підстав пишатися своїми досягненнями, підвищують свою самооцінку голосними вигуками і бурхливим проявом почуттів, викликаючи справжню відразу. Як сказав Шекспір:

...але людина, горда людина,

Наділена хвилинною, куцою владою,

...Так колобродить, наче злая мавпа,

У Господа, у неба на виду,

Що плачуть ангели.

Я хочу розповісти вам, як ділові люди, що відвідували мої курси, застосовували на практиці засвоєні принципи і досягали приголомшливих результатів. Почнемо з історії адвоката із Коннектікута (він береже нерви родичів, тож просив не називати свого імені).

Незабаром після вступу на наші курси містер Р. разом зі своєю дружиною вирушив до Лонг-Айленд а провідати її родичів. Дружина залишила його розважати свою стару тітку, а сама побігла провідати когось із молодших родичів. Оскільки на наших наступних заняттях містеру Р. потрібно було розповісти про те, як він застосовує принципи визнання достоїнств інших людей у житті, він вирішив використати їх у бесіді з цією старенькою леді. Тож наш містер Р. озирнувся навколо в пошуках того, що могло б викликати його щире захоплення.

— Цей будинок був побудований десь у 1890 році, чи не так? — запитав він.

— Так, — відповіла старенька. — Його було побудовано саме тоді.

— Він нагадує мені будинок, у якому я народився, — продовжував далі містер Р. — Він чудово побудований. Просторий, світлий. Знаєте, тепер таких будинків уже не будують.

— Ви маєте рацію, — погодилась старенька леді. — У наш час молодь не цікавлять гарні будинки. Все, що їм потрібно, — це невеличка квартира та холодильник, перша — щоб спати, другий — щоб їсти, а час вони проводять у своїх автомобілях. Це будинок мрії, — продовжувала вона тремтячим від спогадів голосом. — Він споруджений із любов'ю. Ми з чоловіком мріяли про нього роками, перш ніж змогли побудувати. У нас навіть не було архітектора. Ми все тут спланували самі.

Потім вона повела його роздивлятися будинок, і він був щиро вражений її чудовими скарбами, котрі вона привозила з подорожей і турботливо зберігала протягом усього життя. Тут були шотландські шалі, старий англійський чайний сервіз, веджвудська порцеляна, французькі ліжка та крісла, італійські картини та шовкові завіси, що колись прикрашали якийсь французький замок.

Показавши весь будинок, тітонька повела містера Р. в гараж. Там на чурбаках стояв майже новенький «паккард».

— Мій чоловік купив цю машину незадовго до того, як пішов від мене навіки, — м'яко сказала вона. — Я жодного разу не сідала за її кермо відтоді... Ви вмієте цінувати гарні речі, тож я хочу подарувати цей автомобіль вам.

— Чому, тітонько? — вражено скрикнув містер Р. — Я ціную вашу щедрість, але не можу прийняти цей подарунок. Адже, власне кажучи, я навіть не родич вам. Крім того, в мене є нова машина, а у вас, напевне, багато більш близьких родичів, яким би дуже хотілось мати такий «паккард».

— Родичі! — вигукнула вона. — Так, у мене є родичі, які не можуть дочекатись, коли я помру, щоб загарбати цей автомобіль. Але він їм не дістанеться.

— Якщо ви не хочете його їм віддавати, то можете просто продати «паккард» продавцю вживаних автівок, — сказав містер Р.

— Продати?! — обурилася старенька. — Думаєте, я продам його? Ви думаєте, я зможу спокійно дивитись, як за кермом цієї машини, яку для мене купив чоловік, роз'їжджають чужі люди? Та мені й на думку таке не могло спасти. Я хочу віддати її вам. Ви цінуєте вишукані речі.

Містер Р. щиро намагався