Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

Ця леді почувалась такою самотньою у своєму великому будинку з шотландськими шалями, французьким антикваріатом і своїми спогадами, що була рада будь-якому прояву уваги. Колись вона була молода і вродлива, з любов’ю будувала цей затишний дім, зі всієї Європи привозила речі, щоб прикрасити його. Тепер, у старечій самотності, вона палко бажала хоч краплю людського тепла і щирої уваги, але ніхто їй не дав цього. Коли ж вона знайшла їх, як джерело в пустелі, вдячність була настільки великою, що вона не змогла виразити її інакше, ніж подарувати «паккард».

Ось іще один випадок. Про нього нам розповів Дональд М. Мак-Махон із міста Рай, штат Нью-Йорк, керівник компанії «Льюїс і Валентайн», що займалася розведенням саджанців для продажу і ландшафтним дизайном:

«Незабаром після того, як я почав відвідувати курс лекцій „Як здобувати друзів і впливати на людей“, мене запросили розробити ландшафтний дизайн у маєтку відомого судді. Власник вийшов до мене, щоб дати кілька вказівок щодо того, де б він хотів висадити рододендрони та азалії.

Я сказав: „Сер, у вас таке чудове хоббі. Я в захваті від ваших чудових собак. Наскільки мені відомо, ви щороку виграєте купу призів на виставці в Медісон Сквер Гарден“.

Ця незначна люб’язність справила разючий ефект.

„Так, — відповів суддя. — Мої собаки дарують мені багато радості. Чи не хочете оглянути мою псарню?“

Майже годину суддя показував мені своїх собак і нагороди, що вони отримали. Він навіть приніс їх родоводи й пояснив, що саме генеалогії вони завдячують своєю красою та розумом.

Зрештою суддя обернувся до мене і запитав:

— А у вас є маленькі діти?

— Так, — відповів я. — У мене є син.

— І він, мабуть, мріє про цуценя?

— О, так, він був би неймовірно радий.

— Що ж, тоді я подарую йому одненьке, — заявив суддя.

Він почав було розповідати мені, як потрібно доглядати за цуценям, але раптом зупинився: „Ви все одно забудете, я краще запишу“. Суддя пішов у будинок, роздрукував родовід цуценяти й пам'ятку про те, як його годувати. Він подарував мені цуценя вартістю в кілька сотень доларів і витратив на мене годину свого дорогоцінного часу — і все завдяки моєму щирому захопленню його хобі та досягненнями».

Джордж Істмен, відомий засновник компанії «Кодак», винайшов прозору плівку, яка передувала появі кінематографа, заробив на цьому сто мільйонів доларів і став одним із найвідоміших бізнесменів на землі. Однак, незважаючи на всі ці неймовірні досягнення, він прагнув визнання так само, як і ми з вами.

Ось вам приклад. Багато років тому Істмен споруджував у Рочестері Кілберн-Холл та музичну школу в пам'ять про свою матір. Джеймс Адамсон, тодішній президент нью-йоркської меблевої фірми «Суперйор Сітінг» хотів отримати замовлення на постачання театральних крісел для цих приміщень. Зателефонувавши архітектору, який вів будівництво, містер Адамсон попросив його влаштувати зустріч із містером Істменом у Рочестері.

Коли Адамсон приїхав, архітектор сказав: «Я знаю, ви маєте намір отримати це замовлення, але хочу вас попередити, що ви не матимете й найменшого шансу, якщо заберете у Джорджа Істмена більше ніж п'ять хвилин часу. Він дуже педантична і зайнята людина. Тож швидко викладайте йому свою справу і йдіть геть».

Адамсон приготувався діяти відповідно до цієї вказівки. Коли його запросили до кабінету, він побачив містера Істмена, що схилився над стосом паперів. Побачивши відвідувачів, Істмен зняв окуляри й попрямував їм назустріч зі словами: «Доброго ранку, джентльмени, чим я можу вам стати у пригоді?»

Архітектор відрекомендував містера Адамсона, виклав в двох словах мету його візиту і тоді містер Адамсон сказав: «Доки ми чекали на зустріч із Вами, містере Істмен, я милувався вашим офісом. Я займаюсь виготовленням дерев'яних виробів для інтер'єрів, але мені ще ніколи в житті не доводилось бачити такий гарний кабінет».

Джордж Істмен відповів: «Ви нагадали мені про те, що я вже майже забув. Він і справді гарний, чи не так? Я був дуже задоволений, коли його тільки-но оздобили. Та зараз у мене купа інших турбот, і часом я тижнями навіть не звертаю уваги на цю кімнату».

Адамсон пройшовся кабінетом, провівши рукою по дерев’яних панелях. «Це, здається, англійський дуб? Він трохи відрізняється за текстурою від італійського».

«Так, — відповів Істмен. — Імпортний англійський дуб. Його відібрав для мене мій друг, який спеціалізується на цінних породах деревини».

Потім Істмен обійшов із гостем весь кабінет, звертаючи його увагу на пропорції, кольори, ручне різьблення та інші деталі, в плануванні та виготовленні яких він брав безпосередню участь. Закінчивши огляд кабінету, вони зупинилися біля вікна, і Істмен з властивою для нього стриманою і люб'язною манерою мови розповів Адамсону про кілька закладів, будівництвом яких він хотів допомогти людству: університет Рочестера, загальноміська лікарня, дитячий притулок, дитяча лікарня. Містер Адамсон щиро подякував йому за те, що він не шкодує власних статків, аби покращити життя інших людей. Потім Джордж Істмен відкрив скляну шафку і дістав свій найперший фотоапарат — винахід, який він придбав у якогось англійця.

Адамсон засипав Істмена запитаннями про проблеми, з якими йому довелось стикатися на початку своєї кар'єри, й містер Істмен відверто розповів про своє бідне дитинство, про те, як його мати-вдова змушена була утримувати пансіон, а він служив клерком у страховій компанії за п'ятдесят центів на день. Жах бідності не давав йому спокою ні вдень, ні вночі, тож Істмен вирішив заробити достатньо грошей, щоб його матері не потрібно було працювати. Містер Адамсон усе сипав запитаннями й захоплено слухав розповідь про експерименти Істмена з сухими фотопластинами. Істмен розповів, що, бувало, працював у конторі весь день, а потім вдома вночі ставив експерименти, дозволяючи собі трохи подрімати, доки хімікалії вступали в хімічну реакцію. Часом йому доводилось працювати, не перевдягаючись, по три доби поспіль.

Джеймс Адамсон увійшов до кабінету Істмена о чверть на одинадцяту, налаштований пробути там не більш як п'ять хвилин; але минула вже година, потім дві, а вони все ще продовжували бесіду.

Нарешті Джордж Істмен звернувся до Адамсона: «Коли я востаннє був у Японії, то придбав там кілька стільців. Я привіз їх додому і поставив на своєму сонячному ґанку. Та під сонячним промінням фарба облущилась. Днями я поїхав у місто, купив фарбу і власноруч їх пофарбував. Хочете подивитись, як я вмію фарбувати стільці? Гаразд, приходьте до мене додому на обід, і я вам покажу».

Після обіду містер Істмен