Читати книгу - "Син"

тому в їхніх оселях досі яскраво горить багаття. А там, де вогнище догоряє — люди вже сплять: жінки — в обіймах своїх чоловіків, діти — біля батьків. Я прислухався до звуків, які доносилися з тіпі. У деяких із них голосно хропіли, а в деяких — розмовляли та сміялися. Були й такі, з яких лунали пристрасні жіночі стогони. Я згадав, що чув ці звуки раніше: так стогнала моя мати в обіймах батька (вони, видима річ, не здогадувалися, що я їх чую). І ще згадав, що кілька разів уявляв, нібито роблю це зі своєю сестрою. І мені стало так соромно, як ніколи досі.

Я почув, як у нашому тіпі хтось перевернувся уві сні, зашарудівши ковдрами. Може, це був Неекару, а може — Ескуте, син Тошавея. Раптом я згадав про Урвата і його вояків. І вирішив, що обов’язково настане день, коли я познімаю скальпи з них усіх.

Потім я подумав про Тошавея. Він уже не раз рятував мене, а також намагався врятувати мого брата. І, напевно, зміг би врятувати моїх матір і сестру, якби знав їх трішки ближче. Та в індіанців — свої закони, а в білих — свої. Я згадав, як ми з батьком помітили неподалік нашого будинку двох негрів-утікачів, які ласували нашими горіхами. Я вистрелив, та в моїй рушниці щось зламалося, і нічого не вийшло. А батько схибив — куля пролетіла на цілий ярд вище за голови тих негрів. Я тоді здивувався: до них було кроків щонайбільше вісімдесят, а мій батько був найкращим стрільцем у всьому окрузі. Я сказав, що треба бігти за Руфом Перрі, у якого собака спеціально надресирований, щоб ловити негрів. Але батько відповів, що зараз, мабуть, почнеться дощ, а ми ще не всі грядки пропололи. Тоді я спитав, куди саме тікають ці негри. Він сказав, що, найімовірніше, до Мексики, але, можливо, і до індіанців, які приймають усіх, хто згоден жити за їхніми законами. Я здивувався: мовляв, як це вони згодні терпіти поряд із собою негрів? Він відказав лишень, що в цьому немає нічого дивного. А я подумав, що моя рушниця зламалася дуже невчасно. Та батько, наче вгадавши мої думки, сказав, що колись настане такий день, коли я потраплю в біду. І тоді для мене буде неважливо, якого кольору шкіра того, хто бодай чимось допоможе мені.

Я знову заліз під свою ковдру. І слухав рівне дихання Неекару та Ескуте, доки й сам не заснув.

Розділ 8

Дж. Е. Мак-Каллоу

Ось уже вона — знову мале дівча. Сидить в одній зі старих дерев’яних вагонеток, що зараз рушать із місця. Американські гірки.

Вагонетки поступово набирають швидкість, стрімко злітають угору, а тоді — зіскакують із рейок. Вона відчуває політ, а потім час наче завмирає на місці. «Оце вже халепа так халепа!» — устигає вона подумати, перш ніж вагонетки падають просто на неї.

А тепер вона — у пустелі, спостерігає за пуском нафтопроводу. Це найважливіша подія в її кар’єрі! Вона думає про те, що керувати таким процесом — така сама виснажлива робота, як, скажімо, диригувати симфонічним оркестром і хором водночас. Аж тут величезна сталева труба лускає посередині та починає звиватися, наче змія. Джинн вдивляється в небо, стоячи прямісінько проти сонця. Рятувальники вже летять. Та ні, вони не встигнуть. «Саме так, — подумала вона. — Саме так це й трапляється».

Жінка розплющила очі. Тут точно хтось був. Але де він? Пішов по допомогу чи покинув її?.. Дрова в каміні жевріють, як і раніше. І вона досі лежить на багряному килимі з чудернацькими візерунками, а навколо неї — мармурові погруддя давніх римлян. Сни… Їй просто снилися сни.

Вона подумала про те, якою її запам’ятають люди і як відреагують на звістку про її смерть. Їй не вдалося досягти таких вершин, як Карнеґі. Вона не розкидалася своїми грішми направо й наліво, щоб лишень стерти зі свого прізвища всі чорні плями. Ліберали, звичайно, радітимуть. Вони відсвяткують день її смерті в ресторані, попихкуючи цигарками з марихуаною та чекаючи, доки їм принесуть найсвіжіше суші (хоча насправді воно подолало відстань у вісім тисяч миль, перш ніж потрапити до них на тарілку). І за цією вечерею проклинатимуть таких, як вона, а тоді роз’їдуться по своїх домівках. А там буде холодно, і вони обов'язково ввімкнуть обігрівач. Але не припинять проклинати нафтових магнатів.

Усі чомусь думають, що епоха автомобілів розпочалася завдяки Генрі Форду. Цілковита маячня: так само можна стверджувати, що візок був створений раніше за коня. Початок епохи автомобілів — це нафтове родовище Спіндлтоп і бурова установка Говарда Г’юза. Новітній час розпочався того дня, коли з’явилася свердловина Лукас, і люди побачили, скільки, виявляється, нафти приховує у своїх надрах Земля. Адже до того бензин був усього-на-всього дешевим розчинником, придатним хіба що для чищення різних механізмів та ланцюжків для велосипедів. А нафта, що зробила Джона Рокфеллера мільйонером, використовувалася як заміна китовому жиру, яким заправляли лампи. Автомобілі, вантажівки та літаки не змогли б існувати без Спіндлтопа та Г'юза — так само, як церква не може існувати без Бога.

Вона вчинила правильно — створила щось із нічого. Так, середня тривалість людського життя збільшилася вдвічі. Але без нафти тобі не дістатися до лікарні. Без нафти не можна виготовити ліки; продукти, які ти споживаєш, не довезти до магазину без неї. А трактор так і залишиться стояти у фермерському сараї… Вона витягала з-під землі те, від чого там не було ані найменшої користі. А от на поверхні — інша річ. На поверхні нафта вже перетворювалася на дещо дуже важливе та корисне. Отаким було все її життя — створенням чогось із нічого.

Були такі часи, коли не тільки нафтовики щось створювали — їм іще допомагали промисловці, які будували країну. А тепер нафтовики залишилися самі, бо промисловці тільки те й роблять, що руйнують усе довкола них (наприклад, закривають свої заводи та переносять їх за кордон). Джинн ніколи не очікувала того, що її любитимуть і обожнюватимуть. Але й не думала, що навколо з’явиться стільки виродків, які розвалюватимуть країну — цеглинку за цеглинкою. Чи є на світі щось, що вона ненавидить більше за профспілки? Власне є. Це контингент людей, які не вміють працювати.

У її голові стали проноситися інші спогади. Ось вона разом із батьком — у селищі, де живуть його робітники-мексиканці. Це схоже на екскурсію до минулого століття. Жінки (і вагітні теж!) тягають