Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

У Франції ця епоха висунула низку поетів. Ще напередодні Липневої революції прославився Беранже. Виразником розпачу, що був викликаний невдачею Липневої революції, став Барб’є. Обидва поети були відомі Шевченкові в російських перекладах, які він читав, повертаючись з свого заслання. В Німеччині ці події відбилися в творчості Гейне.

Росія першої половини ХІХ століття

У межах Російської імперії після декабристів нібито все спокійно. «Од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»

Здається, все закуто в залізні негнучкі форми, виготовлені за казенними зразками. Проте з кожним днем державний корабель усе більш хитається. Іде наступ капіталізму. Неминуча ліквідація феодального господарства з дня на день відчувається все гостріше. Уряд Миколи І намагається затримати цей процес, якось його полегшити. Проте зупинити хід історії неможливо. Можна розгромити «змову ідей», як називали справу петрашевців, можна заарештувати учасників Кирило-Мефодіївства, але не щастить покласти кінець селянським повстанням, число яких з 1825 по 1854 катастрофічно для влади зростає рік у рік.

Лютувала цензура, заборонялися журнали, але ненадрукований лист Бєлінського до Гоголя набув великого поширення. Лермонтова вислали на Кавказ. Полежаєва віддали в солдати, вислали Салтикова, репресували навіть Тургенєва, але опозиційний і революційний рух зростав, і царювання Миколи І скінчилося цілковитим крахом.

Ось у загальних рисах те історичне тло, на якому вимальовується постать Шевченка, його сучасників, французьких поетів Липневої та Лютневої революцій – Беранже та Барб’є, Гейне і частини англійських поетів, Бєлінського та інших передових російських письменників – представників так званої натуральної школи, Некрасова, який тільки починає свою діяльність революційного поета, Кольцова, чиї твори вийшли з передмовою Бєлінського в 1846 р., Нікітіна, що видав свої поезії у тому ж 1856 р., коли вийшла перша книжка Огарьова, не кажучи про Герцена та інших письменників 40-х років.

Академік Білецький про місце Шевченка в літературному процесі

З 1847 р. Шевченка ізольовано від культурного життя. Про культурне життя Росії, України та Заходу він був поінформований лише випадково. Він перебував поза життям, поза межами культурного світу, як античний Прометей, прикутий до скелі. Йому категорично заборонено писати.

Проте він писав. Він існував, хоч і невідомий у літературному процесі.

Яке ж було його місце в цьому процесі?

Спробуємо його порівняти хоч би з зарубіжними поетами селянства та дрібнобуржуазної демократії. Він сам дав привід для такого порівняння своїм посиланням на славетного шотландського поета Роберта Бернса (який помер ще 1816 р.). Він називає Бернса «поетом великим і народним»93. Проте Бернс – виразник сподівань простого чесного релігійного фермера, прихильника «партії порядку», яка, за його висловом, співає гімн «за короля, не забуваючи при цьому й народу». Шевченко не проспівав би гімна й гетьманові94.

Шевченко і метри західноєвропейської літератури

Є щось спільне між Шевченком і Беранже. Про вплив тут не йдеться. Шевченко з захопленням читав Беранже у перекладі Курочкіна, повертаючись із заслання 1858 р. Але Шевченкові був зовсім чужий анакреонтизм95 і епікуреїзм Беранже. Матеріалісту Шевченкові була чужою віра Беранже в силу ідей, уявлення волі як абстрактного «блага», а не реального наслідку класової боротьби, що пов’язана неминуче з насильством. Зіставимо глузування Беранже з церкви та її служителів з шевченківською постійною боротьбою з богом, ставлення Беранже до дворянства, до маркіза де Караба та інших емігрантських кіл з шевченківським ставленням до панів – і ми побачимо величезну різницю. Там – глузування, іронія; тут, у Шевченка, – лютий гнів, зненависть. Там, у Беранже, – благодушні мрії про майбутнє цілковите визволення невільників класового суспільства. Там як ідеал la Sainte alliance des peuples – священна спілка народів, мир, який сходить на землю, сіючи золото, квіти, колосся, закликаючи народів простягнути один до одного руки: тут – «вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…»

Ні, не таким здається Беранже, завжди готовий до згоди, завжди прагнучий до переходу в коло інтимніших переживань, поруч з Шевченком, який не глузує, а картає, кличе не до того, щоб «відремонтувати старий світ» та зробити його зручнішим для життя, а щоб знищити всю громадську будівлю – таку, якою вона була за його часів, і на її руїнах побудувати нове життя – оновлену землю, де «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

Шевченко й англійські поети

Це щодо Бернса і Беранже. В 30 – 40-ві роки у Франції, Німеччині, Англії виступила ціла низка поетів із народу, поетів-ремісників, поетів незаможного селянства. Ще до Шевченка західноєвропейська поезія висунула таких поетів-протестантів, як Байрон і Шеллі.

Шеллі, як і Шевченко, повний пристрасного протесту проти тиранії, проти визиску, проти церкви. Проте сама форма поезії Шеллі з її символами та алегоріями, з її абстрактністю – дуже далека від конкретної, суто реалістичної поезії Шевченка.

Багато було на Заході і до Шевченка, і за часів Шевченка поетів, що обстоювали інтереси трудящих верств. Проте більшість цих поетів закликала пануючі класи до співчуття, до жалощів, і ніхто з них, ні поети-чартисти, ні французькі поети Липневої революції, ні Беранже, ні Бернс не підносилися до такого гнівного, вогненного, пристрасного протесту проти існуючого ладу, проти ладу, заснованого на визиску людини людиною, як Шевченко.

Тарас Шевченко і Генріх Гейне

Автора «Кобзаря» порівнювали з славетним німецьким поетом Гейне. Чи знав Шевченко Гейне, чи не знав – це для нас тепер не цікаво. Як і Шевченко, Гейне був непримиренний борець проти деспотизму, релігії, попівства і всіх чорних сил реакції. Бували спроби порівнювати, наприклад, «Сон» Шевченка з відомою сатирою «Німеччина. Зимова казка» Гейне. Ми шануємо автора цієї казки («Das Deutschland»), ми цінуємо її глузливу іронію. У нас нема сумніву, що вона свого часу мала великий вплив, а частково зберегла його й до наших часів. Але чи можна правомірно порівняти її з насиченою лютим гнівом і драматичним сарказмом сатирою Шевченка «Сон»?

Гейне виступав як представник радикальної німецької дрібнобуржуазної демократії. Шевченко – як представник багатомільйонних мас трудящого люду. Гейне відобразив радикальні настрої відносно невеликого прошарку. Шевченко відобразив палкий протест народу, який, як і він сам, карався, мучився, але не каявся і наполегливо боровся, хоч поки що зазнавав лише поразок. Проте жодного компромісу, жодного розчарування,