Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

це висловити. Ідея руху, що також була зміною положення чи місця. Це не вперше я тут мав подібний досвід, цього разу ми вчотирьох споглядали на тишу, яку почували благоговійною. Не певен, де це було через сумні обставини або через характер доправлення, почуття спуску під кутом, почуття відірваності від нашого сенсорного апарату, рухаючись за інерцією у більш розумовий, аніж фізичний спосіб.

Я вирішив перевірити оточення, щось сказати, будь-що.

— Як воно називається, оце, де ми?

Я був цілком певен, що говорив, але не міг визначити, чи мої слова виробили хоч якийсь звук. Я подивився на супровід.

Потім Росс сказав: «Це називається віраж».

— Віраж,— сказав я.

Я поклав руку йому на плече, притиснув, схопив сильніше, даючи йому знати, що я тут, що ми обидва тут.

— Віраж,— знову сказав я.

Тут я завжди все повторюю, я перевіряю, намагаючись установити безпечне розміщення. Артис була десь тут унизу, у кінці віражу, рахуючи краплі води на душовій завісці.

Я стояв і дивився крізь вузьку скляну панель на рівні очей. Така тут була моя роль, дивитися, хоч би що вони мені не показали. Команда в «Зеро К» готувала Артис для кріоконсервації, лікарі та інші, по-різному вбрані, деякі рухалися, інші пильнували за моніторами, налаштовуючи обладнання.

Артис була десь серед них під простирадлом на столі. Її можна було побачити тільки на мить, фрагментами, півтіла, низ ніг, обличчя не зовсім чітко видно. Команда працювала над і біля неї. Я не знаю, чи варто розглядати фізичну форму, над якою вони працювали, як «тіло». Можливо, вона все ще була жива. Можливо, це була мить, секунда, у якій її хімічно силували сконати.

Інше, мені невідоме, це що саме становило той кінець. Коли особистість стає тілом? Були рівні капітуляції, подумав я. Тіло відступається від однієї функції, а потім, імовірно, від іншої, а може й ні — серце, нервова система, мозок, різні частини мозку аж до механізму окремих клітин. Мені спало на думку, що існує понад одне офіційне визначення, і жодне не характеризується одностайним погодженням. Вони складають його, коли потрібен привід. Лікарі, юристи, богослови, філософи, професори етики, судді та присяжні.

Мені також спало на думку, що мій розум заблукав.

Думай про Росса на столі, якби він був таким рішучим, здоровим чоловіком у системному занепаді духу. Він був у передпокої, перечікуючи час. Я єдиний вільний свідок, і тепер її обличчя, зворушливий погляд, Артис, члени команди, коливаються повз у своїх шапочках, масках, медичному спецодязі та сорочках, хірургічних і лабораторних халатах.

Потім оглядовий отвір спорожнів.

Гід із дредами провела нас до місця, нічого не сказавши, давши змогу збагнути побачене.

Росс час від часу запитував. Він розчесався, зав'язав краватку і до ладу припасував свій піджак. Голос був не зовсім його, але він говорив, намагаючись розміститись у вирі подій.

Ми стояли в проході над похилою галерейкою і дивилися на три людські фігури в чистому просторі, так вправно освітленому, що зовнішні межі розчинялись у тіні. Ці індивіди були в прозорих оболонках, у струках для тіл, і вони були голі, один чоловік, дві жінки, голови в усіх трьох поголені.

Жива картинка[19], подумав я, за винятком того, що актори мертві, а їхнє вбрання — надізольовані пластикові труби.

Гід розповіла нам, що ці люди були серед тих, хто вибрав, щоб його забрали раніше. Можливо, їм лишалося п'ять-десять років або двадцять, а то й більше. Їх позбавили життєво важливих органів, які законсервували окремо, включно з мізками, у герметичних посудинах, які називаються струки для органів.

— Здається, вони нарешті мають спокій,— сказав Росс.

Тіла були не у формальних позах. Очі розплющені в полив'яному подиві, руки вільні з обох боків, коліна природно гулясті та борознисті, волосся ніде нема.

— Вони просто стоять і чекають,— сказав він.— Силу-силенну часу.

Він думав про Артис, про кого ж іще, цікавлячись, чи вона хоч щось почуває, і якого етапу тілоохолоджуваного процесу досягнула.

Вітрифікація[20], кріоконсервація, нанотехнології.

Плекайте мову, подумав я. Нехай мова відобразить пошук ще невиразніших методів, аж до субатомних рівнів.

Гід говорила з акцентом, який я сприйняв за російський. На ній були лискучі джинси та довга торочкувата сорочка, і я намагався переконати себе, що вона позувала, так само як і тіла. Це була неправда, але знадобився якийсь час, щоб облишити цю ідею.

Росс дивився далі. Це були життя в стані непевності. Чи порожня рамка життів поза поверненням. І сама людина, мій батько. Я загадався, як зміна його намірів подіє на тутешній почесний статус Росса, насування виконавчого веління. Я знав, що почуваю: співчуття, знекровлене розчаруванням. Людина відступила.

Він говорив до гіда, не відвертаючи очей від постатей, що стояли перед нами.

— Як ви їх називаєте?

— Нам кажуть називати їх вісники.

— Логічно,— сказав він.

— Указують шлях, прокладають стежку.

— Хто раніше, той і перший,— сказав він.

— Вони не чекають.

— Вони чекають, перш ніж мають це зробити.

— Вісники,— сказала вона.

— Здаються безтурботними.

Думає про Артис, бачить її, був рішуче налаштований піти з нею. Але відступив. Ідею приєднатися до неї скеровував якийсь несамовитий приплив кохання. Але раз заприсягнувшись, він мав бути йому вірний. У повному розпалі життя і кар'єри, людина в центрі магнетичного поля грошей. Гаразд, я забагато роблю з його репутації та матеріальних цінностей. Але це складова завеликого життя. Забагато породжує забагато.

Він сів в останньому ряду, і невдовзі я до нього приєднався. Потім я подивився на тіла.

Питання було, хто вони, усе, що відійшло раніше, невиразно щільний досвід чоловіка чи жінки, які жили на землі. Тут вони — лабораторні форми життя, виголено голі у струках і з'єднані як єдине ціле хоч би там якими засобами консервування і тужавіння. І їх розташували в анонімному просторі, жодних де і коли, тактика, що відповідає кожному аспекту мого тутешнього досвіду.

Гід пояснила значення терміну «Зеро К». Це був зазубрений виклад з нанесеними зупинками й повторними початками, і це стосувалося одиниці температури, що мала назву абсолютний нуль, тобто мінус двісті сімдесят три й п'ятнадцять сотих градуса за Цельсієм. Згадали фізика, якого звали Кельвін, це й було К у терміні. Найцікавіше з того, що гід мала сказати, це те, що температура, використовувана в кріосховищі, насправді й не наближалася до нуля К.

Термін, отже, то чистий театр, ще один випадковий слід близнят Стенмарк.

— Поїдемо