Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

Аксель Еспара, більш відомий як Аксель Рябий, і справді мав чоло й щоки, укриті ямками після віспи, він не усував їх, як наполягала чутка, через звичайну впертість. Трохи шпакуватий Майлз Трезевей і трохи шпакуватіший Стуччо Зангеніс приглядалися до відьмака з помірною зацікавленістю. Зацікавленість Бірути Ікарті, помірковано вродливої блондинки, виглядала трохи більшою. Тарвікс Сандоваль, плечистий, з фігури скоріше лицар, ніж чародій, дивився вбік, на гобелен, немов і він помітив той патьок і тепер роздумував, звідки він узявся й хто винен.

Місце поблизу Ортолана займав наймолодший, як здавалося, серед присутніх Сорель Дегерлунд, із довгим волоссям і трохи через те жіночого типу вроди.

— Ми також, — промовила Бірута Ікарті,— вітаємо славетного відьмака, захисника людей. Раді ми вітати, бо й ми тут, у цьому замку, під ауспіцією архімайстра Ортолана, працюємо, аби завдяки прогресу робити життя людей безпечнішим і легшим. Також і для нас найвища мета— то добро людей. Вік архімайстра не дозволяє йому надто подовжувати аудієнцію. Тож я запитаю, як годиться: чи маєш ти якісь побажання, Ґеральте з Рівії? Чи є щось, що ми могли б для тебе зробити?

— Дякую, — Ґеральт знову вклонився, — архімайстрові Ортолану. І вам, шановні. А оскільки ви підштовхуєте мене до того, аби я запитав… Так, є дещо, що ви могли б для мене зробити. Могли б ви пояснити мені… оце. Цю річ. Я здер її з вігілозавра, якого вбив.

Він поклав на столі овальну пластину розміром із дитячу долоню. З вибитими знаками.

— RISS PSREP Mk IV/002 025,— голосно прочитав Аксель Рябий. І передав пластину Сандовалеві.

— Мутація, створена тут, у нас, у Ріссберзі,— жовчно промовив Сандоваль. — У секції псевдорептилій. Ящір охоронний. Четверта модель, друга серія, екземпляр двадцять п’ятий. Застарілий, ми давно вже продукуємо покращених. Що тут іще можна пояснювати?

— Говорить, що вбив вігілозавра, — скривився Стуччо Зангеніс. — Не про пояснення йому йдеться, а про претензію. Рекламації, відьмаче, ми приймаємо й розглядаємо лише від легальних покупців, виключно на підставі доказу купівлі. І виключно на підставі доказу купівлі ми обслуговуємо та виправляємо збої…

— Гарантія на цю модель давно скінчилася, — докинув Майлз Трезевей. — І жодна гарантія не охоплює неполадок, що виникли через неприродне або невідповідне до інструкції використання виробу. Якщо виробом користалися невідповідним чином, Ріссберг відповідальності не несе. Жодної відповідальності.

— А за це, — Ґеральт вийняв із кишені й кинув на стіл другу пластинку, — ви відповідальність несете?

Друга пластинка була подібною до попередньої за розміром та формою, але потемнілою й з патиною. У борозни літер в’ївся й уріс бруд. Але знаки все ще можна було прочитати: IDR UL Ex IX 0012 BETA.

Запанувало мовчання.

—Ідарран з Уливо, — сказав нарешті Пінетті на диво тихо й на диво невпевнено. — Учень Альзура. Я й не думав…

— Звідки ти це маєш, відьмаче? — Аксель Рябий нахилився через стіл. — Яким чином ти це здобув?

— Ти питаєш так, наче не знаєш, — відповів Ґеральт. — Я видлубав це з хітину потвори, яку вбив. І яка раніше прикінчила щонайменше двадцятеро людей у цих місцях. Щонайменше, бо я думаю, що набагато більше. Думаю, що вбивала вона роками.

—Ідарран… — пробурмотів Тарвікс Сандоваль. — А перед ним Маласпіна та Альзур…

— Але це не ми, — сказав Зангеніс. — Не ми. Не Ріссберг.

— Дев’ята експериментальна модель, — додала в замисленні Бірута Ікарті.— Бета-версія. Дванадцятий…

— Дванадцятий екземпляр, — підхопив Ґеральт не без злостивості.— А скільки ж таких було всього? Скільки їх створено? Відповіді про відповідальність я не потребую, це зрозуміло, бо це ж не ви, не Ріссберг, ви чисті й бажаєте, щоби я в те повірив. Але хоча б скажіть, — бо це ви знаєте напевне, — скільки таких іще крутиться в лісах й убиває людей. Скількох таких треба буде знайти. І зарубати. Хотів я сказати «елімінувати».

— Що воно, що воно? — раптом пожвавився Ортолан. — Що там у вас? Покажіть! Ах…

Сорель Дегерлунд нахилився до вуха старого, довго шепотів. Майлз Трезевей, демонструючи пластинку, шепотів із другого боку. Ортолан шарпнув бороду.

— Убив? — крикнув раптом тоненько. — Відьмак? Знищив геніальне творіння Ідаррана? Убив? Знищив бездумно?

Відьмак не витримав. Пирхнув. Повага до літнього віку та сивини раптом повністю його покинула. Він пирхнув знову. А потім засміявся. Щиро й нестримно.

Завмерлі обличчя чародіїв, що сиділи за столом, замість вгамувати вводили його в ще більшу веселість. «До дідька, — думав він, — не пам’ятаю, коли востаннє я сміявся настільки ж щиро. Хіба в Каер Морені,— згадав, — так, у Каер Морені. Коли під Весеміром зламалася гнила дошка в сральнику».

— Він іще й сміється, шмаркач! — крикнув Ортолан. — Ірже, ніби віслюк! Молодик нерозумний! Подумати тільки, я його захищав, коли інші його оббріхували! Що з того, говорив я, що він малу Йеннефер покохав? І що мала Йеннефер кохає його? Серцю не накажеш, говорив я, дайте ж їм спокій обом!

Ґеральт припинив сміятися.

— А ти що зробив, найдурніший зі шкуродерів?! — Старець уже кричав на весь голос. — Що ти вчинив?! Чи розумієш, який шедевр, яке ти чудо генетики зруйнував?! Ні-ні, цього тобі, профанові, не осягнути своїм мілким розумом! Не зрозуміти тобі ідей геніальних людей! Таких, як Ідарран, як Альзур, учитель його, які були обдаровані генієм та талантом екстраординарним. Які інвентовали та робили величні справи, такі, що мали для добра людськості служити; не зиск, не мамону лиходійну мали вони на увазі, не розваги з іграшками, а прогрес та загальне добро! Утім, що б ти там у справах таких метикував! Нічого ти там не метикуєш, нічого-нічогісінько, ані крихти!

—І ось що ще я скажу, — сопів Ортолан, — що ти справу власних батьків убивством мізерним зганьбив. Бо це Козімо Маласпіна, а після учень його Альзур, саме Альзур відьмаків створили. Вони вимислили ту мутацію, завдяки якій тебе й тобі подібних створили. Завдяки якій ти існуєш, завдяки якій ти по світі ходиш, невдячний. Тобі б Альзура та наступників його зі справами естимувати, а не нищити! Ой… Ой…

Старий чародій раптом замовк, вирячивши очі та важко стогнучи.

— Мушу на горщик, — заявив трохи перелякано. — Мушу швиденько на горщик! Сорелю! Милий хлопчику!

Дегерлунд та Трезевей зірвалися з місця, допомогли старому встати та вивели його з кімнати.

Після короткого мовчання встала Бірута Ікарті. Глянула на відьмака промовисто, а тоді вийшла без слова. За нею, узагалі не дивлячись на Ґеральта, попрямували Сандоваль та Зангеніс. Аксель Рябий встав, схрестив руки на грудях. Дивився на Ґеральта довго. Довго й, скоріше, недобре.

— Помилкою було тебе сюди запрошувати, — сказав нарешті.— Я про це знав.