Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

— Ти нам потрібен, — сухо сказав Цара. — Саме ти.

— Саме я. Маю почуватися вдоволеним? Чи мені починати боятися?

— Ти відомий, Ґеральте з Рівії,— сказав Пінетті.— Твої вчинки та справи всі навколо вважають показовими та гідними подиву. Зрештою, на наш подив ти не дуже можеш розраховувати, ми не дуже схильні його виказувати, особливо перед кимось таким, як ти. Але ми вміємо визнавати професіоналізм та вшановувати досвід. Факти говорять за себе. Ти, ризикнув би я стверджувати, є видатним… гмм…

— Ну?

— Елімінатором. — Пінетті без проблем знайшов слово, вочевидь, він заздалегідь мав його під рукою. — Кимось, хто елімінує бестій та потвор, що загрожують людям.

Ґеральт не прокоментував. Чекав.

— Нашою метою, метою чародіїв, також є добробут і безпека людей. Тож можна говорити про спільні інтереси. Окремі непорозуміння не повинні цього заслоняти. Недавно дав нам це зрозуміти господар цього замку. Який про тебе чув. І хотів би познайомитися з тобою. Забажав цього.

— Ортолан.

— Архімайстер Ортолан. І найближчі його працівники. Тебе буде представлено. Пізніше. Слуга покаже тобі твою кімнату. Освіжися після дороги. Скоро ми за тобою пришлемо.

* * *

Ґеральт думав. Пригадував усе, що колись чув про архімайстра Ортолана. Який був, на думку загалу, живою легендою.

* * *

Ортолан був живою легендою, особою надзвичайно заслуженою в чародійському мистецтві.

Його захопленням була популяризація магії. На відміну від більшості чародіїв, він вважав, що вигода та користь, що випливають із надприродних сил, повинні бути спільним надбанням і служити зміцненню загального добробуту, комфорту й повсюдного щастя. Кожна людина, марив Ортолан, повинна мати гарантований безкоштовний доступ до магічних ліків та еліксирів. Чародійські амулети, талісмани й усілякі артефакти повинні бути повсюдно доступними та дармовими. Привілеєм кожного підданого повинні лишатися телепатія, телекінез, телепортація та телекомунікація. Аби цього досягнути, Ортолан безперервно щось винаходив. Чи то робив винаходи. Деякі настільки ж легендарні, як і він сам.

Реальність боляче корегувала забаганки старого чародія. Жоден із його винаходів, що мали розповсюдити та демократизувати магію, ніколи не вийшов за межі прототипу. Усе, що Ортолан придумував і що в основах своїх мало залишатися простим, виявлялося страшенно складним. Що мало стати масовим, виявлялося диявольськи коштовним. Утім, Ортолан не занепадав духом: фіаско замість розчаровувати тільки під’юджували до подальших потуг. Що призводили до подальших фіаско.

Підозрювали, — і, зрозуміло, самому Ортоланові ця думка не спадала ніколи, — що невдачі винахідника часто мали причиною звичайний саботаж. Не йшлося тут про звичайну заздрість чародійського братства, про неприйняття популяризації мистецтва, яку чародії воліли бачити в руках еліти, чи то власних; принаймні не тільки про це. Більше боялися винаходів мілітарних та вбивчих. І боялися слушно. Як будь-який винахідник, Ортолан мав періоди замилування вибуховими та запалювальними матеріалами, бомбардами, броньованими колісницями, самопалами, самобоями та отруйними газами. Умовою добробуту, доводив старець, є повсюдний мир між народами, а мир той досягається через озброєння. Найпевніший метод запобігання війнам— це лякати страшенною зброєю; чим зброя страшніша, тим мир певніший та довготриваліший. Оскільки Ортолан аргументів слухати не звик, у його дослідницьку групу ввели саботажників, які найгрізніші винаходи торпедували. Майже жоден не побачив денного світла. Винятком був ославлений кульомет, що став предметом численних анекдотів. Був це різновид телекінетичної арбалести з великою банкою для свинцевих кульок. Кульомет— згідно з назвою— мав кидати ті кульки в ціль, причому серіями. Прототип вийшов— дивовижно! — за мури Ріссбергу, був навіть протестований у якійсь сутичці. Утім, із жалюгідним ефектом. Стрілець, який користався винаходом, коли його запитали про придатність зброї, начебто висловився, що кульомет наче його теща. Важкий, бридкий, цілковито непотрібний і ні до чого— тільки взяти та втопити в річці. Старий чародій не перейнявся, коли йому те повторили. Кульомет— це іграшка, начебто заявив, а в нього є вже креслення проектів куди більш розвинених, що зможуть завдавати масових збитків. Він, Ортолан, дасть людськості благо миру, навіть якщо доведеться спочатку половину людства повбивати.

* * *

Стіни кімнати, куди його привели, завішено було величезним гобеленом, шедевром ткацтва, аркадійською вердюрою. Гобелен той спотворювала не дуже добре запрана пляма, що трохи нагадувала великий каламар. Хтось, як оцінив відьмак, напевне зовсім недавно на шедевр ткацтва виригав.

За довгим столом, що займав увесь центр кімнати, сиділи семеро осіб.

— Майстре Ортолане, — Пінетті легенько вклонився, — дозволь представити тобі. Ґеральт із Рівії. Відьмак.

Вигляд Ортолана Ґеральта не здивував. Говорили, що він найстарший із живих чародіїв. Може, так було й насправді, може, і ні, але лишалося фактом, що Ортолан був чародієм, що найстаршим— скидався. Було це тим дивніше, бо саме він винайшов славетний альрауновий декокт— еліксир, який чародії вживали для затримання процесу старіння. Сам Ортолан, коли нарешті доопрацював формулу магічного напою, що діяла безвідмовно, не зумів ним скористатися, бо вже тоді був досить старим. Еліксир запобігав старінню, але ж не омолоджував. Саме тому Ортолан, хоча й здавна вживав ліки, продовжував виглядати, як старезний дід, особливо на тлі конфратерів— старезних чародіїв, що виглядали, наче чоловіки в розквіті сил, та стертих життям чародійок, що виглядали, наче дівчата. Чародійки, які дивували молодістю та красою, а також шпакуваті чародії, чиї справжні дати народження гинули десь у напівмороці історії, стерегли таємницю еліксиру Ортолана, наче зіницю ока, а інколи навіть заперечували його існування. В Ортолані ж підтримували переконання, що еліксир доступний повсюдно, завдяки чому людськість є практично безсмертною і— що з того виходить— абсолютно щасливою.

—Ґеральт із Рівії,— повторив Ортолан, жмакаючи в долоні сиву бороду. — Авжеж, авжеж, чули ми. Відьмак. Дефенсор, як говорять, захисник, який людям від Зла несе порятунок. Від усілякого Зла презерватив та антидот консидерований.

Ґеральт нагнав на обличчя скромного виразу й уклонився.

— Авжеж, авжеж… — продовжив чародій, мнучи бороду. — Знаємо, знаємо. Сил, аби людей від усілякої асерції боронити, ти не шкодуєш, хлопче, не шкодуєш. І воістину естимації гідне твоє ремесло. Вітаємо тебе в замку нашому, раді, що тебе сюди фатум заніс. Бо хоча сам ти цього можеш і не відати, але повернувся ти, наче птах до гнізда… Добре сказано— «наче птах». Раді ми тобі й маємо сподівання, що й ти нам радий. Га?

Ґеральт не міг вирішити, як звертатися до Ортолана. Чародії не визнавали форм ввічливості й не очікували їх від інших. Утім, він не знав, чи пристойно таке стосовно сивоволосого та сивобородого старця, до того ж живої легенди. Замість того, щоби відізватися, він просто ще раз уклонився.

Пінетті по черзі представив чародіїв, які сиділи за столом. Ґеральт декого