Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

Нещодавно я навіть заглянув у енциклопедію, яка є в Емпайр-стейт-білдінгу, щоб з'ясувати, хто ж саме винайшов ті правила ведення зборів.

Виявилося, що його прізвище — Генрі Мартін Роберт. Випускник Уест-Пойнтської військової академії. Служив армійським інженером. Поступово дослужився до звання генерала. Десь напередодні громадянської війни, коли він ще був тільки лейтенантом і служив у Нью-Бедфорті, штат Массачусетс, молодому офіцерові доручили вести збори церковної громади, і він не справився з цим завданням.

Бо не існувало ніяких правил.

Тоді він сів і по пунктах склав розпорядок, що відтоді ні на йоту не змінився. Згідно з тим розпорядком і велися збори, побачені мною в Індіанаполісі. Згодом документ надрукували під назвою «Робертові правила».

Їх я вважаю одним із чотирьох найвидатніших відкриттів, зроблених американцями.

Іншими трьома, на мою думку, є перші десять поправок до Конституції США, статут ліги анонімних алкоголіків і, нарешті, штучно розширені родини, винайдені мною та Елізою.

Трьома новобранцями, яких Нарциси з Індіанаполіса своїм голосуванням вирішили відрядити до короля Мічігану, були гультяї, без яких розширена родина могла цілком обійтися.

Отак воно.

Черговим питанням порядку денного стала проблема забезпечення харчами й притулком Нарцисів-біженців, які струмочками просочувалися до міста з півночі штату, де точилася війна.

І знову збори втихомирили одного надто запального родича. Цього разу — молоду жінку, досить привабливу, але зовсім божевільну в своєму прагненні допомогти ближньому.

Розділ 45

Нарешті надійшла моя черга промовляти.

— Брати й сестри, кузени й кузини,— почав я,— наша нація вироджується. Як бачите, навіть президент перетворився на тінь власної тіні. Зараз я тільки ваш кволий і немічний кузен Вілбер.

— Ти був з біса добрим президентом, брате Віллі!— пролунав у задніх рядах чийсь голос.

— Я намагався забезпечити своїй країні мир і братерство,— провадив я.— Тим сумніше мені бачити: миру так і немає. Ми його то здобуваємо, то втрачаємо. Знову знаходимо — і знову губимо. Добре хоч машини вирішили більш ніколи не воювати. Тепер черга за нами, людьми.

Більшість людей на зборах були не тільки Нарцисами, а й послідовниками культу Ісуса Христа Викраденого. Подумки я відзначив: останні — досить-таки неуважна публіка, звертатися до якої не мало рації. Хоч би що я говорив, вони безугаву крутили головами на всі боки, сподіваючись угледіти свого Христа.

Проте загалом слова мої начебто доходили до слухачів. У залі чулися оплески й підбадьорливі вигуки, отож я промовляв далі.

— Саме тому, що нині ми всі об'єднались у великі родини, нам стало значно простіше прощати і бути прощеними під час воєнних дій.

Щойно я спостерігав битву неподалік озера Максінкукі. Я бачив там коней, списи, гвинтівки, кинджали, пістолети й одну або дві гармати. Бачив і кількох убитих. Але я не міг не помітити також море людей, які браталися. Складалося враження, що в небачених досі масштабах поширене дезертирство і навіть цілі військові підрозділи здаються в полон колишньому противникові.

Ось, власне кажучи, і всі новини, про які я хотів повідомити вас після побаченого на полі битви біля озера Максінкукі, — сказав я;

І закінчив свою промову словами:

— Різанині покладено край!

Розділ 46

Перебуваючи в Індіанаполісі, я дістав запрошення від короля Мічігану, яке надійшло по радіо. Складене в наполеонівському тоні, воно повідомляло, що король «з радістю надасть аудієнцію у своєму літньому палаці біля озера Максінкукі президентові Сполучених Штатів», і що вартовим наказано забезпечити мені вільний прохід, і що війна скінчилася цілковитою перемогою королівського війська.

Отже, я і мій пілот вирушили в дорогу.

Мого відданого служника Карлоса Нарциса-Одинадцятого Віллавіченчо я залишив доживати віку серед його численних родичів.

— Хай щастить тобі, брате Карлосе,— побажав я на прощання.

— Нарешті я вдома, містере президент, мій любий брате,— пролунало у відповідь.— Щиро вдячний вам і богові за все, що ви зробили для мене. Кінець самотності!

Ми з капітаном О'Харою приземлилися на доглянутому моріжку, з підстриженою травою, перед літнім палацом, в якому колись була військова академія. Солдати, які чимось завинили в останньому бою,— так я гадаю,— під наглядом військової поліції рачкували, підстригаючи траву тесаками, складаними ножиками та ножицями.

Крізь стрій вишикуваних у дві шеренги солдатів ми з капітаном увійшли до палацу. То було щось на зразок почесної варти. Кожен із солдатів тримав високо над головою прапор, прикрашений тотемним знаком своєї штучно розширеної родини — яблуком, крокодилом, символом хімічного елементу тощо.

І мені подумалось: якою кумедною та банальною була й буде історія. Адже коли викреслити криваві битви, то вона складається з приїздів та від'їздів немічних старих телепнів, на зразок мене, напханих ліками та майже забутих своїми співвітчизниками, на поклон до отаких молодих психопатів.

У глибині душі я щиро засміявся.

Мене провели в особисті апартаменти короля, витримані в спартанському стилі. То була простора зала, де колись влаштовували танці для слухачів військової академії. Нині тут стояло складане похідне ліжко, широкий стіл, завалений військовими картами, та безліч складених стільців, що тулились один до одного попід стіною.

Схилившись над картою, король удавав, ніби читає книжку, що, як з'ясувалося пізніше, була «Історією Пелопоннеської війни» Фукідіда[14].

Позад володаря стояли три писарі — з олівцями й розгорнутими блокнотами.

Сісти мені не було де.

Тож я зупинився перед королем, тримаючи в руках свого засмальцьованого капелюха. Його величність особливо не поспішав відірвати погляд від книжки, хоча церемоніймейстер досить голосно й чітко оголосив про мій прихід.

— Ваша величносте!— заволав він.— Президент Сполучених Штатів Америки Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн!

Врешті король обдарував мене поглядом — і я побачив, що він як викапаний схожий на свого діда доктора Стюарта Ролінгса Мотта, який у дитинстві доглядав у Вермонті нас із Елізою.

Та я нітрохи не злякався. Три-бензо-психоаміл збадьорював мій дух, і до того ж я вже досить нажився на світі. Мене, певно, тільки розважило б, якби король раптом наказав поставити мене до стінки.

— А ми гадали, вас давно нема на світі,— сказав король.

— Ні, я ще живий, ваша величносте,— відповів я.

— Ми щось довгенько нічого про вас не чули.

— Іноді й у Вашінгтоні відчувається брак нових ідей,— сказав я.

Писарі занотували кожне слово. Адже тут творилася історія.

Господар повернув книжку корінцем догори, щоб я прочитав її назву.

— Фукідід,— сказав він.

— Гм!— озвався я.

— Історія... Це