Читати книгу - "Тінь вітру"

років, а тобі й досі подобається знущатися з мене, чи не так, Даніелю? То продовжуй, не стримуй себе. Це все моя провина: я була подумала, що ми могли б бути друзями або принаймні вдавати з себе друзів. Але, гадаю, я не така доброзичлива, як мій брат. Вибач, що змарнувала твій час.

Вона повернулася та пішла геть коридором, який вів до бібліотеки. Я бачив, як вона рухалася повз чорні та білі черепиці, її тінь розрізали стовпи світла, яке лилося з вікон галереї...

— Беа! Беа, зачекай!

Я кляв себе та біг за нею. Зупинив її на півдорозі, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд.

— Вибач, Беа, але ти помиляєшся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твій брат. Я ревную тебе до того йолопа, твого нареченого, бо мені неприємно думати, що така, як ти, поїде за ним до Ель-Ферроля. Ліпше б уже до Конґо...

— Даніелю...

— Я нікчема, але не такий нікчема, як ти думаєш. І ми можемо стати друзями, якщо ти даси мені шанс. І ще — ти помиляєшся щодо Барселони. Ти вважаєш, що бачила все? Я доведу тобі, що це не так. Якщо ти дозволиш.

Я побачив, як усмішка знов засвітилася на її обличчі й тиха сльоза повільно скотилася зі щоки.

— Краще тобі не помилитися, — відповіла вона. — Бо якщо помилишся, я розповім братові, й він відірве тобі голову.

Я простягнув їй руку.

— Це буде чесно. Друзі?

Вона простягнула свою.

— О котрій закінчуються твої заняття у п’ятницю? — спитав я.

На мить вона завагалася.

— О п’ятій.

— Чекатиму на тебе у критій аркаді рівно о п’ятій. Іще до настання сутінків я доведу тобі, що в Барселоні є місця, яких ти не бачила. Ти не зможеш поїхати до Ель-Ферроля з тим ідіотом. Я не вірю, що ти його кохаєш. А якщо таки поїдеш, Барселона переслідуватиме тебе у спогадах, і ти загинеш від смутку.

— Здається, ти дуже впевнений у собі, Даніелю.

— Я?! Та я ніколи навіть не впевнений, котра година! — затрусив я головою, демонструючи переконаність нетямущого.

Я дивився, як вона йшла геть нескінченним коридором, доки її силует не розтанув у темряві, й запитував себе: що, в дідька, я накоїв?!.

15

 Крамниця капелюхів Фортюні, а радше те, що від неї залишилося, ниділа в кінці вузької, вбогої, закуреної будівлі на вулиці Св. Антоніо, біля Пласа-де-Ґойя. Ще можна було вчитати літери, нанесені на брудну віконну шибу та продубльовані на вивісці у вигляді капелюха-котелка; напис обіцяв: «Капелюх буде виготовлено чітко за вашим розміром та відповідно до останніх паризьких новинок». Двері було замкнено на висячий замок, яким принаймні років із десять ніхто не користувався.

Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.

— Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! — пирхнув голос позаду мене. — Управитель уже пішов!

Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.

— А ця крамниця здається в оренду?

— Хіба ви не через це прийшли?

— Ні. Я просто цікавлюся.

Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову», янгольську посмішку.

— Як давно ця крамниця зачинена?

— Уже майже двадцять років — відтоді, як помер старий.

— Пан Фортюні? То ви знали його?

— Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!

— Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?

— Хуліана? Звичайно ж.

Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.

— Юнак на цьому знімку — Хуліан Каракс?

Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.

— Чи ви його впізнаєте? — наполягав я.

— Каракс — дівоче прізвище його матері, — пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. — Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.

— А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?

— А я б хотіла знати, хто про неї питає?..

— Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса... про Хуліана.

— Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.

— А коли Хуліан повернувся до Барселони?

Жінка глянула на мене й витримала паузу.

— Невже не знаєте?.. Хуліан того ж року в Парижі помер.

— Перепрошую?..

—  Я сказала, Хуліан помер. У Парижі. Невдовзі після того, як приїхав туди. Краще б його забрали до війська!

— Чи можна поцікавитися, звідки вам це відомо?

— Звідки відомо? А ви як гадаєте? Його батько розповів мені.

Я неквапно кивнув головою.

— Зрозуміло. Чи він сказав вам, через що Хуліан помер?

— Щиро кажучи, старий не переповідав мені подробиць. Якось, невдовзі після втечі Хуліана, до нього надійшов лист. Трохи згодом я в розмові згадала про цей лист, а пан Фортюні відповів, що його син помер, тож якщо на цю адресу надійде ще якась кореспонденція, я маю її викинути... Чому ви на мене так дивитесь?

— Фортюні збрехав вам, пані. Хуліан не помер у 1919 році.

— Даруйте?

— Хуліан мешкав у Парижі щонайменше до 1935 року, а потім повернувся до Барселони.

Обличчя жінки засяяло.

— То Хуліан тут, у Барселоні? А де саме?

Я знов кивнув, сподіваючись, що це заохотить її до подальшої розмови.

— Свята Маріє... які чудові новини! Добре, якщо він живий. Він був милим хлопчиком, щоправда, диваком і фантазером, але... було в ньому щось чарівне. А ось вояк з нього був би геть нікудишній, це було видно за кілометр. І моїй Ісабеліті він подобався... Уявіть, якийсь час я навіть гадала, що в них усе скінчиться шлюбом! Дитячі мрії... Можна мені ще подивитися на фотокартку?

Я передав їй знімок. Жінка дивилася на нього із захватом, наче перед нею був щасливий талісман, зворотній квиток