Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ге! А що ж ти з пустими руками? Поглянь лишень, яке добро я придбав! – і з цими словами Савка виштовхнув наперед тендітну жіночу постать, з ніг до голови замотану в темно-червоний оксамит. – Ну як?
Іван прискіпливо оглянув бранку, відзначивши стрункий стан і привабливі дівочі форми, яких не могли приховати навіть хвилі важкого оксамиту. Надовго зупинив погляд на обличчі, яке було прикрите напівпрозорим шовком фередже.[45]
– Ну, красуне, покажись козакам, не ховайся! – з широкою посмішкою Савка смикнув за краєчок покривала, одним рухом зриваючи фередже з обличчя полонянки.
Невагомий рожевий шовк, немов ранкова імла, впав до ніг дівчини, і здивовані запорожці завмерли. Перед ними з'явилися невимовно гарні волошкові очі, маленький прямий носик над повними і червоними, як польові маки, вустами та витончене владне підборіддя. І все це, немов витвір мистецтва коштовною рамою, було облямоване важкими хвилями світло-русявого волосся. Дівчині було не більше п'ятнадцяти, але це була вже далеко не дитина. Перед запорожцями стояла розквітла троянда, дивуючи незайманою красою молодості.
– Яка красуня! – видихнув, побачивши дівчину, Нечай.
Іван мовчав, не в змозі вимовити жодного слова, настільки його вразила краса дівчини.
Бранка стрімко повернулася до Савки.
– Як смієш ти, хлопе, – вигукнула вона, – торкатися мене своїми руками?! Забери пазурі, мерзенний кровопивцю!
Обдертий не розгубився:
– То наша красуня із зубками, – вишкірився він. – Гонорова панночка. Ну-ну, не шипи, мов кішка, заспокойся, – Савка простягнув руку, намагаючись охопити тонкий дівочий стан.
– Геть! – пронизливо скрикнула полонянка і блискавкою відскочила вбік, одночасно полоснувши запорожця по руці лезом добутого з рукава ятагана.
Козаки від несподіванки завмерли, розкривши роти. Позирали, як Савка вражено оглядав порізану долоню, з якої на мармурові плити підлоги скапувала яскраво-червона кров, в той час як дівчина гордовито переводила погляд з одного козака на іншого, невмілою рукою стискаючи свою крихітну зброю. Очі її палали.
Нарешті Савка оговтався.
– Кусаєшся?!! – він люто скреготнув зубами й заніс над головою бранки стиснуту в кулак ліву руку. – Ось я тобі, щеня бусурманське!
Несподівано для себе Іван опинився між ними. На лету упіймав руку Обдертого.
– Стій, Савко, не роби цього!
Та Обдертий уже розходився не на жарт.
– Відійди, малий! Мого не займай! – голосом, у якому відчувався метал, мовив він.
– Та стій же!
Нарешті, після того, як поряд з Богуном став і Нечай, Савка трохи охолов.
– Убити б її, відьму! – він сплюнув набік і відступив на крок.
Іван через плече ще раз поглянув на дівчину, і знову немов вогнем обпекло. Серце в грудях затріпотіло пораненою птахою, а язик присох до піднебіння. Якою ж вродливою вона була у своєму гніві, з палаючими очима, рум'янцем на щоках і блискучим лезом у руці!
Богун підійшов до Обдертого впритул і зазирнув йому в очі:
– Савко, віддай її мені!
Той встиг дещо заспокоїтись. Непривітно поглянув на дівчину.
– Став кухоль горілки і бери! – осміхнувся нарешті. – Нехай вона знає, що більшого не варта.
Богун одразу ж простягнув йому руку на знак згоди. Савка хмикнув, кинув ще один недобрий погляд на дівчину, потиснув простягнуту руку Івана здоровою лівою рукою і вийшов. За ним потяглись і решта козаків. Останнім пішов Нечай, кинувши наостанок:
– Не барись, братику, Соколець скликає всіх на пристань, скоро відходимо.
Іван мовчки кивнув головою.
Залишившись наодинці, обидвоє мовчазливо стояли навпроти і позирали одне на одного. Нарешті дівчина зітхнула, схилила голову і сховала кинджал. Поглядом відшукала фередже, підняла його і одягла на голову. Богун захоплено спостерігав – кожен рух дівчини був настільки граційним і витонченим, що він не міг ані відірвати від неї очей, ані віднайти потрібних слів для початку розмови. Дівчина схрестила руки на грудях і подивилася в очі Богуну.
– Що далі? – непривітно запитала вона.
Іван розвів руками.
– Не знаю, – цілком щиро відповів він.
Чергова мовчанка. Через хвилину дівчина подивилася на вихід і сторожко запитала:
– Я можу йти?
Іван несміливо підняв руку в заперечливому жесті:
– Зачекай.
– Що тобі?
– Ти… – Іван не знав що сказати, і кинув навмання перше, що прийшло до голови: – Звідки ти? Ти добре знаєш українську…
– Це має якесь значення?
– Але ж… Зачекай! – Іван несміливо взяв дівчину за руку, але та відсмикнула її.
– Тобі теж порізати руку? – запитала, кинувши на козака повний презирливості погляд.
– Не потрібно. Я не хотів образити тебе.
– Тоді облиш мене.
– Але чому?
– Тому, що я так бажаю.
– Я не розумію. Ти ж невільниця? – напівзапитав, напівствердив Іван.
– Я дружина Ахмета-паші, а ти стоїш у моєму домі. Домі, який ви сплюндрували!
Богун поглянув навколо.
– Це твій дім? – запитав він. – Перестань, ти ж не турчанка, ти з України!
– Він став моїм. Відтоді, як Ахмет-паша купив мене і привіз сюди, неначе свою річ. Ти це хотів почути?!
– Ні.
– Тоді що?
– Те, що ти українка! Людина, а не річ, що її можна купувати і продавати.
– Що я чую? Але хіба не ти щойно мене купив? Купив за кухоль горілки!
– Не ображайся, прошу…
– Яка ж тут образа? Тепер ти, напевне, вважаєш, що я твоя річ?
Іван зробив заперечливий жест.
– Але це не так! Я хотів захистити тебе!
Дівчина рвучко повернулась і кинула на Івана ще один презирливий погляд.
– Захистити?! Чому ж тоді не дістав шаблі, не вбив розбійника, який на твоїх очах образив шляхетну дівчину? Я знаю, чому – тому, що ти такий самий розбійник, як і він!
– Він мій побратим, запорізький козак, а не розбійник, – у голосі Івана з'явилися тверді, впевнені у власній правоті інтонації.
Вдалечині, з того боку, де містилася пристань, високо залунав дзвінкий спів сурми. Тричі він проспівав гасло до збору і затих. Повітря в кімнаті швидко почало наповнюватись ядучим димом – місто в багатьох місцях палало десятисаженними смолоскипами будинків і палаців. Поведінка дівчини раптово змінилася. Вмить щез з її обличчя презирливий вираз, і вона поглянула на Івана з сльозами, навіть благанням в очах.
– Відпусти мене, лицарю! Не тримай, мов здобич!
Іван наблизився до неї і взяв її руки до своїх. Тепер вона і не намагалася виривати їх.
– Але ж ми можемо відвезти тебе додому. Ця земля чужа тобі, я ж бачу!
Голос дівчини затремтів.
– Тепер мій дім тут. О Аллах… Чому доля кидає мене, немов билинку осіннім вітром? Спочатку відірвали від дому там… Тепер знову. Козаче, я загину з тобою, відпусти!
Богун рішуче хитнув головою.
– Я даю тобі слово шляхтича і лицаря, що з тобою нічого не станеться, а я захищу тебе від будь-яких негараздів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Богун. У 2 тт. Том 1», після закриття браузера.