Читати книгу - "Правда"

— Чому? Ми можемо дозволити собі їхні ціни.

— Ми — не члени Гільдії. Взагалі, все це стає тривожним. Ти скажеш Отто?

Вільям зітхнув і рушив до отвору в долівці.

Гноми використовували льох за спальню — природно, під землею вони почувались затишніше. Отто відвели промозклого закутка, який він відокремив великим шматком картону, підвішеним до мотузки.

— О, прифіт, пане Вільяме, — сказав він, переливаючи з однієї пляшки до іншої якусь хімічну гидоту.

— Боюся, в нас не буде можливості друкувати зображення.

Вампір виглядав геть не здивованим.

— Так, я теш про це думав.

— Мені дуже шкода, але…

— Нема турбуйтесь, пане Вільяме. Безвихідних становищ не буває.

— Тобто? Ти ж не гравірувальник, правда?

— Ні, але… Ми ш друкувати все тільки чорне та біле, так? Але оскільки папірен білі, наспрафді ми друкуємо тільки чорне. Я тут подивифся, як гноми роблять літери, і бачив, шчо там кругом валяються шматки зайвого металу… Ну, то ось: фи знаєте, як метал гравірують кислотою?

— І що?

— Ну, значить, нам достатньо нафчити бісик малювати кислотою. Фсе, кайн проблематік! Хоча про сіре ще треба подумати…

— Ти маєш на увазі, що бісика з іконографа можна пристосувати до витравлювання картинки просто на пластині?

— Так. Це одна з таких ідей, які здаються очевидні, коли про них подумав, — Отто дивився кудись крізь Вільяма. — І я весь час думаю про сфітло. Весь час…

Вільям непевно пригадав чийсь вислів: єдине, що страшніше за вампіра, який нестримно прагне крові — це вампір, який нестримно прагне чого-небудь іншого. Спробуйте тільки уявити, що відбувається, коли неймовірно винахідливий маніяк, зациклений винятково на пошуках юних красунь, що сплять під відкритими вікнами, раптом скеровується в інше річище — але все з тією ж безжалісною ефективністю.

— Гм, Отто. А чому ти маєш працювати в темряві? — спитав він. — Бісикам же це не потрібно?

— О, це майн експеримент, — гордо промовив Отто. — Ви знаєте, що друга назва іконографіста мала би бути «фотографіст»? Це від дафнього слова «фото», шчо лалатинською мовою значить…

— «Стрибати туди-сюди як останній ідіот, наказуючи всім, що робити, ніби ти тут найголовніший», — сказав Вільям.

— О, фи знали!

Вільям кивнув. Це слово його завжди приваблювало.

— Ну так ось, альзо. Я працюю з обскурографом.

Вільям наморщив лоба. Скидалось на те, що день буде довгим.

— Зйомки темрявою? — ризикнув він.

— Істинною темряфою, якщо бути точний, — сказав Отто. Його голос наливався захватом. — Це не є просто відсутність сфітла. Це є сфітло по той бік темряви. Це можна називайт… ну, жива темрява. Ми не могти її бачити, але бісики можуть. Фи знаєте, що земляні вугри з Великої Печери в Убервальді, якщо їх налякати, випромінюють спалах темного сфітла?

Вільям глипнув на велику скляну банку, що стояла на лаві. На її дні скрутилися двійко довгастих потвор.

— Це спрацює?

— Повинно. Потримайте айн хвилин.

— У мене й справді не більше хвилини.

— Це не забере і айн секунд…

Отто обережно виважив з банки одного з вугрів і помістив його в клітку, де зазвичай дрімала саламандра. Акуратно націливши один зі своїх обскурографів на Вільяма, він кивнув:

— Раз… Два… Три…

БАХ!

Насправді вибух був безгучним — невловима мить, протягом якої світ провалився сам у себе, замерз до абсолютного нуля, розлетівся на гострі дрібнесенькі скалки й прошив кожну клітину Вільямового тіла[*]. Після чого повітря знову повільно сповнилось звичайним півмороком льоху.

— Це було… дивне відчуття, — кліпаючи, сказав Вільям. — Ніби крізь мене пройшло щось дуже холодне.

— Багато дивовишного мошемо дізнатись ми про темне сфітло тепер, зрікшись свого мерзенного минулого й ступивши в прекрасне сфітле майбуття, де ми зофсім не будемо думайт про слово на «к», — прорік Отто, пораючись із іконографом. Він на кілька секунд втупився в малюнок, зроблений бісиком, а потім підняв очі на Вільяма. — Гм, доведеться проявляти заново, — сказав він.

— Можна поглянути?

— Мені так незручно, — сказав Отто, кладучи картонний квадрат на саморобну лавку. — Вічно я щось наплутайт.

— Та нічого, я ж…

— Пане ди Ворде, шось сталося!

Рев належав Скелю, чия голова затулила отвір до комірчини.

— Що саме?

— Шось у палаці. Когось-то прибили!

Вільям злетів драбиною. За столом він побачив бліду Сахарису.

— Замах на Ветерані? — спитав Вільям.

— Наче ні, — відповіла Сахариса. — Не… не зовсім.

Під їхніми ногами Отто Крикк підняв темносвітловий іконограф і ще раз оглянув його. Тоді пошкріб довгим блідим пальцем, ніби намагаючись щось відшкребти.

— Дивно, — промимрив він.

Він знав, що бісик нічого не вигадав. Бісики не мали жодної уяви. Вони не вміли брехати.

Отто з підозрою обвів поглядом свою комірчину.

— Тут хтось є? — спитав він. — Чиї це дурницькі жартен?

На його втіху, відповіді не було.

Темне світло. Ох, матінко. Про темне світло побутувало чимало чудернацьких теорій…

— Отто!

Запхнувши знімок до кишені, він підняв погляд.

— Так, пане Вільяме?

— Збирай свою апаратуру й ходім зі мною! Правитель когось убив! — гукнув Вільям. — Тобто, — додав він, — його в цьому підозрюють. І ці підозри можуть бути небезпідставними.

Часом Вільямові здавалося, що громадяни Анк-Морпорку існують лише для того, щоб утворювати юрму. Зазвичай ця юрма нетовстим шаром вкривала все місто, наче якась велика амеба. Та варто було десь чомусь статися, як вулиці сповнювались людьми, і юрма зосереджувалась довкола місця події, наче одноклітинне довкола крихти їжі.

Зараз юрма зосереджувалась довкола головної палацової брами. Все відбувалось несамохіть: група людей на вулиці приваблювала інших перехожих і ставала більшою. Карети та паланкіни спинялися серед дороги. Невидимий звір продовжував рости.

Біля брами, замість палацової сторожі, стояли члени Варти. Це була проблема. «Пустіть, мені цікаво» тут не пройшло б. Такій вимозі в очах Варти не вистачило би переконливості.

— Чому ми стали? — поцікавився Отто.

— Там, біля брами, сержант Щебнь, — пояснив Вільям.

— О, та ш він троль. Цеглина замість мозок, — сказав Отто.

— Але цю цеглину довкола пальця не обведеш. Боюся, доведеться сказати правду.

— Це допоможе?

— Він же поліцейський. Зазвичай правда збиває їх з пантелику. Вони надто рідко її чують.

Гігант-сержант незворушно дивився, як наближається Вільям. Це був типовий поліцейський погляд. Він нічого не видавав. Він лише говорив: я бачу тебе, і чекаю, коли ти спробуєш утнути що-небудь не те.

— Доброго ранку, сержанте, — сказав Вільям.

Кивок троля засвідчив його готовність у принципі погодитись із тим, що навколо дійсно спостерігались ознаки ранку, і що за певних обставин цей ранок для когось цілком міг би бути й добрим.

— Мені треба негайно побачити командора Ваймза.

— Справді?

— Авжеж.

— А йому тож треба негайно вас