Читати книгу - "Смак свіжої малини"

— Не страшно. Ви здобудете його в нашій фірмі.

— Якщо так, то диктуйте адресу.

Я записала назву фірми: «S amp;MG». Зараз помордуюся над резюме, але спершу домучу кефір.

22.06. Я саме повернулася зі співбесіди. Цілих дві години! Я виснажена, а самооцінка вміщається під нігтиком мізинця. Та почну спочатку. Я прикінчила кефір, потім другий і півпляшки мінералки. Взяла холодний душ, застелила ліжко й поскладала речі. Десь близько четвертої сіла за резюме. Саме набивала дату народження, коли задзвонив телефон.

— Малинко? — Це бабуся. Що могло трапитися?

— Привіт, бабусю. Що трапилось?

— Швидко включи телевізор… — «Добре, що тут немає мами, зараз ми почули б: Треба казати „ввімкни, а не включи“».

— Який канал? Ну, вже. Наразі крутять реклами. Бабусю, що відбувається?

— Сама побачиш. Боже, яка ганьба, — прошепотіла бабуся й поклала слухавку.

Я в напрузі сиділа напроти телевізора. Зрештою реклами закінчилися. Ведуча «У ході розмови» оголосила наступного гостя: «Вітаймо Гелену. Гелена, незважаючи на вишукану зовнішність, не була щасливою з чоловіками». Загриміли оплески. І на сцену вийшла моя мама.

Гелена, нещаслива в коханні

Того, що я згодом побачила, либонь, не забуду до кінця своїх днів. Моя мама, наквацяна по кінчики вух, з гідністю опустилася в крісло.

— Гелено, розкажи нам, ким був твій чоловік.

— Будівельним техніком, а поза тим свинею, шахраєм і неробою, — вивалила одним духом моя мама. Серед публіки почулися смішки, мама залишилася незворушною, зате я відчула, як у мене палають щоки.

— Чому свинею?

— Ви маєте рацію. Свиня — це заслабке визначення. Свиня не є двоєженцем, не покидає малолітніх дітей, не зникає серед білого дня.

— А твій чоловік, Гелено, зникав, — радше відповіла, ніж запитала ведуча.

— Дослівно і в переносному значенні. Перший раз майже двадцять років тому, акурат перед першим причастям Малинки.

Боже, навіщо вона вимовляє моє ім'я? Тепер усі про це дізнаються. Від жаху я аж сховалася під ковдру.

— Малинки, твоєї доньки? — тягнула ведуча.

— Так, вона зараз закінчує управління. Здібна, але не має щастя в коханні. Саме розійшлася з нареченим. — Я почувалася так, ніби хтось наставив на мене величезний рефлектор. Як тепер жити? Робити покупки? Ходити до перукаря? Я сховала обличчя в долонях, але одразу розчепірила пальці, як Губка. Треба бути мужньою. Додивлюся до кінця.

— А коли він зник востаннє?

— Два тижні тому. Коли одержав листа з Німеччини. Прочитав його і зблід. А назавтра зник.

— Ти здогадалася, де він?

— Не тільки здогадалася, але й знаю, — повідомила мама ведучій. — Він у Німеччині, у своєї другої дружини, якщо це означення доречне. Бо ж зі мною він не розлучився.

— То він одружився, хоч і мав дружину в Польщі, — інтелігентно підсумувала ведуча. А внизу екрана з'явився напис: «Гелена, її чоловік одружився вдруге».

— Так, — підтвердила моя мама.

— Як це можливо?

— Друга дружина ні про що не знала. Едек виробив у Німеччині нові документи. Заявив, що загубив паспорт, і подав нові дані. Інше прізвище, ім'я, вигадав адресу. Ну і дату народження вписав іншу, омолодив себе на шість років.

— Він урізав собі шість років? — упевнилася ведуча.

— Так, тільки день і місяць залишив ті ж самі. 30 січня. Водолій. Ніколи не варто довіряти Водоліям.

— Гелено, коли ти довідалася, що Едек має дружину?

— Два тижні тому. З листа.

— Лист був німецькою? — «Що це за питання?»

— Так, але моя мати трохи знає німецьку. Вона навчилася під час війни.

— Ти втаємничила її в усю цю справу? — «Її і п'ять мільйонів інших людей!»

— Я могла піти з тим листом до перекладача, але не хотіла виносити сміття з хати. — «Якщо не хотіла, то що ти там робиш? Можу я дізнатися?!»

— Але, — озвалася ведуча, — ти змінила рішення, і твою історію почуло п'ять мільйонів телеглядачів. Чому?

— Що чому? — не зрозуміла мама. — Чому ви маєте такий рейтинг?

— Ні. Чому ти змінила рішення, Гелено?

— Бо я хочу застерегти всіх жінок, аби вони уважали. Не тільки на нього, але…

— …на всіх шахраїв, — закінчила за неї ведуча, — шахраїв, які можуть прибрати вигляд сусіди, колеги по роботі, знайомого з крамниці. Тож уважаймо, може, він зараз усміхається саме до нас?

Оплески. Я вже збиралася вимкнути телевізор, певна, що це кінець, коли ведуча звернулася до когось із глядачів.

— Богусю, розкажи нам, чому жінки натрапляють на шахраїв? Вони такі наївні? — Вона підставила мікрофон якомусь змученому чолов'язі. Хвилинку, це ж, здається, Губка. Але я можу помилятися. Ні, таки Губка. Борідка, стомлені очі і дротяні окуляри, внизу екрана напис: «Богуслав Губка, психіатр». Губка гмикнув, потер чоло й почав:

— Після такої короткої розмови ми маємо тільки певний нарис. Я б сказав, ескіз. Щоб одержати повну картину, потрібні тривалі, багатогодинні розмови.

— То ти не можеш окреслити причини? — допитувалася ведуча. — Не можеш сказати: причиною була наївність?

— У цьому випадку, безперечно, про наївність нема й мови, — Губка гмикнув, потім замовкнув, ніби над чимось замислився. — Так склалося, що я знаю пані Гелену з розповідей її доньки.

— Отже, Малина є вашою пацієнткою? — «Боже!» Я вхопилася за голову.

— Боже! — ойкнула мама і теж ухопилася за голову. — І це щось серйозне?

— Цього я, на жаль, не можу вам сказати. Це лікарська таємниця.

— Напевно, серйозне! — вжахнулася мама. — Якби це була дрібниця, вона звірилася б рідній матері. Що з нею, докторе?!

— Справді нічого, — намагався заспокоїти її Губка. — Цілковита дрібничка.

— Чому вона не прийшла з тим до мене? — Мама витягла велику хустку й витерла очі, розмащуючи туш, а внизу екрана з'явився напис: «Гелена, зраджена чоловіком-двоєженцем, щойно дізналася, що її донька Малина лікується в психіатра». Я не витримала й вимкнула телевізор. Треба щось ковтнути, щоб заспокоїтись. Де мій тіорідазин? Ні, я мушу додивитися той фарс до кінця. Я ввімкнула телевізор. Побачила лише титри, на їхньому тлі маму з розмащеною косметикою, а біля неї Губку.

Хвилин зо п'ять я сиділа нерухомо, як уражена громом. Сиділа б так, певно, і з годину, якби не телефон. Його дзеленькання повернуло мене на землю.

— Малинко? — Це бабуся. — Чому ти не сказала, що ходиш до психіатра?

— А ти кажеш мені, що ходиш до кардіолога?

— Я не ходжу, але таки виберуся. Після цього, що я сьогодні побачила, я постаріла на двісті років.

— Я теж, — зізналась я. — І мушу пошукати інше житло. Десь за містом.

— А що робити мені?

— Таж вона не назвала твого імені. Інша річ я. Вона навіть згадала мій факультет.

— Бідолашна дитино, — зворушливо мовила бабуся. — І ще той психіатр, такий сором. Не ліпше було прийти до бабусі?