Читати книгу - "Ключ"

Це вона шарпала мене за поли‚ засипала очі піском і намагалася збити з ніг. І якби я зараз узяв ножа і пожбурив його у вихор‚ то певен‚ що‚ роздягнувши її догола‚ неодмінно знайшов би свіжу рану на тілі.

— Прийду! — крикнув я. — То ж тільки завдаток! І скочив у машину‚ й розвернувся теж‚ як той вихор‚ та‚ від’їхавши на якусь сотню метрів‚ різко натиснув на гальма. Я раптом згадав‚ що поруч із попелюшкою вже не було фургона.

Озирнувся. Ні‚ мені не привиділося. Білий «Фольксваґен» щез.

Швидко ж ви снідаєте‚ пане брате Саватію.

Виїжджаючи на трасу‚ я повернув ліворуч‚ бо мені таки судилося поїхати в те містечко. Саме туди тяглася моя остання павутинка з вутлої аріадниної нитки.

16

Дві стандартні коробки інтернатівських корпусів — спального і навчального — було поставлено літерою «Г» у той час‚ коли архітектура забула не лише свої класичні стилі‚ а й змішану сецесію‚ тож вони‚ ці дві будівлі‚ що мали таке різне призначення‚ зовні майже нічим не відрізнялися одна від одної. Та я самотужки розібрався що й до чого (саме були уроки‚ на широкому подвір’ї ані душі) і‚ прослизнувши до навчального корпусу‚ швидко знайшов на другому поверсі двері із написом «Завуч». Поруч був і директорський кабінет‚ однак‚ виходячи зі свого дорогоцінного досвіду‚ я вже не тягся до людей найвищого рангу (як і в Черкасах) і взагалі відразу пішов би до учительської‚ та не хотів привертати зайву увагу. І не помилився. Бо за столом я побачив стареньку жіночку з обвислими щічками‚ яка з цікавістю дивилася на мене маленькими‚ сивими‚ як одна копійка‚ й такими ж абсолютно круглими очима. Я не став тицяти їй посвідчення‚ а просто‚ на віру‚ пояснив‚ що єсьм журналіст із Києва (вік жіночки спонукав поліглота до мислення староукраїнською мовою) і хотів би поговорити з кимось із вихователів чи вчителів‚ котрі працювали тут у сімдесятих роках‚ на що моя співрозмовниця відразу впала у стан екзальтації (у психіатрії це називається особливим збудженням без потьмарення свідомості) і з гордістю сказала‚ що вона в цьому закладі від першого дня заснування‚ і почала мені розповідати про те заснування‚ про історію цього чудового закладу‚ що вона пройшла шлях від простої виховательки і‚ можна сказати‚ до директора‚ адже завжди заступала директорів‚ коли ті від’їздили на курси підвищення кваліфікації‚ хоч вона завуч з виховної‚ а не навчальної роботи‚ але ж‚ бачте‚ таку довіру виявляли саме їй — Підконюшій Олені Йосипівні… і поки вона перебувала в стані глибокої екзальтації‚ я терпляче ждав бодай манюсінької паузи‚ шукав бодай щілинки‚ аби й собі встромити слово‚ і‚ зациклений на людських іменах‚ думав‚ що прізвище Підконюший дуже пасувало б моєму любому другові Фернанделю (тим більше — Йосипович‚ майже Йосип на кобилі)‚ котрий з нетерпінням чекає мого повернення з Черкас і вже думає‚ що мене з’їли оті людожери («У Черкасах канібали з’їли нашого завідувача відділу убивств»‚ — бачив я заголовок на першій шпальті)‚ він уже не знаходить собі місця цей Підконюший Сокирко‚ а я‚ психопат нещасний‚ останній некрофіл‚ нарцис і сатир‚ розвісив вуха і слухаю про химині кури‚ я дивлюся на цю бабусю і певен‚ що вона тричі герой соціалістичної праці‚ але вже не здужає волочити на грудях аж три зірки‚ тож даруйте‚ Олено Йосипівно Підконюша‚ я вже теж не маю ні сил‚ ні часу слухати про химині кури. Я таки закмітив ту щілину‚ коли вона переводила дух‚ і сказав:

— Олено Йосипівно‚ мене власне цікавить один колишній вихованець вашого інтернату. Я пишу нарис про талановитого художника Олеся Остапчука‚ мені сказали‚ що він тут колись жив і навчався…

— Як ви кажете? — забігали її кругленькі очиці.

— Мені сказали‚ що в сімдесятих роках Олесь Остапчук закінчив вашу школу.

— Гм… Олесь…

Мені жаль було цю стареньку‚ яку досі не випхали на пенсію тільки через її особливі заслуги на освітянській ниві‚ а тут з’являється якийсь писарчук шизофренік і потьмарює її світлу голову невідомо чим і ким.

— Я пам’ятаю усіх наших випускників‚ — гордо‚ але вже не так екзальтовано сказала вона. — Багато хто з них досі пишуть мені листи. Коли я була ще директором‚ то…

— Вибачте‚ Олено Йосипівно‚ напевно‚ мені дали помилкову інформацію.

Однак вона‚ наче заскочена на якомусь гріхові‚ повторювала сама до себе:

— Остапчук… Остапчук… Був Сергій Остапчук… Був Микола Остапчук… Був… у сімдесятих‚ кажете?

— Олено Йосипівно‚ він гарно малював. Він уже тоді гарно малював.

— Художників… якось так сталося‚ що художників наша школа не дала. Є лікарі‚ є вчителі‚ інженери‚ навіть один академік є‚ може‚ чули‚ Мартинюк Юрій Дмитрович‚ а художників… ні… Хоч я завжди надавала великого значення дитячій творчості і коли була директором…

— Олено Йосипівно‚ ну не вийшло художників‚ є‚ слава Богу‚ академіки‚ але ж були хлопці‚ які любили малювати‚ — остання павутинка вислизала з моїх рук.

— Остапчук… Микола… Сергій… Ні‚ Сергій ще тоді загинув…

У нас. Хотів залізти з дерева у вікно до дівчат і впав‚ бідненький.

Ми прибігли‚ а в нього вже піна з рота. Це отам‚ коло спального корпусу‚ — вона раптом затнулася‚ спохопившись‚ що сказала зайвину‚ яка не робить честі їхньому зразковому закладу‚ і відразу додала: — Але я тоді не була директором‚ того директора вигнали‚ хоч він і не винен був‚ а коли я була директором‚ то в мене ні ні‚ у мене все було по струночці‚ порядок був. Хоч це вам інтернат‚ тут нелегко‚ тут усяке може трапитися…

Щось мене непокоїло в її розповіді‚ я ще не міг розібрати‚ що саме‚ але те «щось» не давало мені піти‚ те чіпке «щось» мовби тримало мене за полу і зринало воно‚ як не дивно‚ з отого папужого «коли я була директором». І я спитав‚ дивлячись прямо в її кругленькі очі‚ які від екзальтації часом не знаходили собі місця на обличчі:

— Олено Йосипівно‚ ви часом не були директором у 1975 році?

— Ні‚ — твердо сказала вона. — Я тоді ще й завучем не була. І хоча вже мала чималий досвід‚ була вихователем…

— Які ви класи вели?

— Різні.

— Я маю на увазі 1975 рік. Її очка застигли нерухомо. Проте думала