Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Ви вважаєте, що це могло б пошкодити його репутації?

— Ах, я гадав, що нічого доброго не буде з цього. Але тепер ви були добрі до нас, і я відчуваю, що несправедливо було б не розповісти вам усе, що я знаю про справу.

— Гаразд, Баріморе, можете йти.

Коли Барімор вийшов, сер Генрі звернувся до мене з питанням:

— Ну, Ватсоне, що ви думаєте про це нове світло?

— Від нього стало ніби ще темніше.

- І я так вважаю. Але якби нам тільки удалось напасти на слід Л. Л., то вся справа з'ясувалась би. Хоч це наша перевага. Ми знаємо, що є жінка, яка знає про події, треба тільки знайти її. Як ви гадаєте, що нам робити?

— Зараз же повідомити про все Голмза. Це дасть йому ключ, якого він шукав і який, я певен, приведе його сюди.

Я зараз же пішов у свою кімнату і написав своє донесення Голмзові про ранішню нашу балачку. Для мене було очевидним, що він дуже зайнятий, бо записки, одержувані мною з Бейкер Стріт, були рідкі, короткі, без усяких коментарів на мої відомості, і майже без нагадувань про доручену мені місію. Він, без сумніву, цілком захопився розв'язанням справи шантажу. Але цей новий чинник безперечно захопить його увагу і збудить знов його інтерес. Мені б хотілось, щоб він був тут.

17 ого жовтня

Сьогодні цілий день ішов дощ; він шумів у плющі і капав з даху. Ввечері я надів свій непромокальний плащ і пішов далеко по болоті, сповнений похмурих образів, змальованих моєю уявою, тимчасом, як дощ бив мене в обличчя і вітер завивав в уха.

Коли я вертався додому, мене випередив лікар Мортімер, що їхав у кабріолеті нерівною болотяною дорогою до віддаленої Фаулмасрської ферми. Лікар Мортімер дуже уважно ставився до нас і не було дня, щоб він не заїжджав у Баскервіль Гол довідатись, як ми живемо. Він примусив мене сісти в його кабріолет і довіз додому. Він був дуже засмучений зникненням свого спанісла — пес побіг на болото і не повертався звідти. Я розважав його, як умів, але подумав про поні у Ґрімпенській трясовині. Вважаю, що він ніколи не побачить свого пса.

— До речі, Мортімере, — сказав я, коли ми тряслись болотяною дорогою, — вважаю, що не багато людей в цій місцевості, яких би ви не знали.

— Навряд чи знайдеться хоч одна така людина.

— Так чи не можете ви мені назвати жінку, ім'я і прізвище якої починаються на Л. Л.?

Він подумав і сказав:

— Ні, тут є кілька циган і робітників, прізвищ яких я не знаю. Але між фермерами та інтелігентними людьми, немає жодного ім’я та прізвища, які б починалися на Л. Л. А втім чекайте, — додав він, помовчавши, — є Лаура Лайонз, але вона живе в Кум Трейсі.

— Хто вона така? — спитав я.

— Дочка Франкланда.

— Що, старого примхуватого Франкланда?

— Саме так. Вона одружилась з художником Лайонзом, що приїжджав малювати ескізи на болоті. Він виявився негідною людиною і кинув її. А втім, кажуть, що слід винуватаи обидві сторони. Батько відмовився од неї бо вона вийшла заміж без його згоди, а можливо, і з інших причин. Через те бідолашна жінка зазнала лиха від старого та молодого грішників.

— З чого вона живе?

— Я гадаю, що батько дає її на харчі, але не більше, бо його справи дуже кепські. Але, хоч би й винна вона була, все — таки не можна було допустити, щоб вона зазнала скрути через брак допомоги. Її історія стала тут відома, і кілька чоловіків допомагали їй, бажаючи дати їй можливість чесно заробляти на хліб собі. Це були Стейплтон і сер Чарлз, та й я дав дещицю, щоб придбати їй друкарську машинку і дати змогу працювати.

Мені лишається передати ще один тільки інцидент, що трапився в цей сумний дощовий день, а саме балачку з Барімором, яка дала мені для вчасного ходу велику карту в руки.

Барімор приніс мені каву в бібліотеку, і я це скористав, щоб спитати його про дещо.

— Скажіть, — почав я, — ваш дорогий родич поїхав, чи все ще ховається тут?

— Не знаю. Я сподіваюсь від щирого серця, що він поїхав, бо він приніс сюди тільки горе. Я нічого не чув про нього від того часу, як відніс йому останній раз їжу, а це було три дні тому.

— Чи бачили ви його тоді?

— Ні. Але, коли в другий раз я пішов туди, їжа зникла.

— Так він, напевне, там був?

— Так, слід гадати, хіба що її взяла інша людина.

Я не доніс горнятка до рота і втупився в Барімора.

— Так ви знаєте, що там є друга людина?

— Так. На болоті є друга людина.

— Ви бачили її?

— Ні.

— Так, звідки ж ви знаєте про її існування?

— Сельден сказав мені про неї з тиждень або й більше тому.

— Чи не можете ви мені сказати що — небудь про цю людину? Що казав Сельден, чи взнав він, де вона ховається і що робить?

— Він бачив її двічі. Спочатку Сельден гадав, що вона належить до поліції, але потім побачив, що вона провадить свою власну гру. Цей чоловік скидається на джентльмена, але що він робить — Сельден не міг довідатись.

— А де він живе?

— В руїнах на схилі горба в кам'яних халупах, які правили за житла старовинному народові.

— Ну, а як же він дістає їжу?

— Сельден довідався, що він має хлопця, який працює для нього і приносить йому все що потрібно з Кум Трейсі.