Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Чудово, Баріморе. Ми можемо поговорити про це докладніше іншим разом.

У витязі з мого щоденника, що становить останній розділ, оповідання доведено до 11 ого жовтня, коли ці дивні події почали швидко наближатися до їхнього жахливого кінця. Інциденти дальших небагатьох днів незабутньо відбились у моїй пам’яті, і я можу їх передати, не вдаючись до записок, зроблених в той час. Отже, я починаю з того дня, коли мені удалось встановити два важливі факти: перший, що Лаура Лайонз з Кум Трейсі писала сер Чарлзові і призначила йому побачення на тому самому місці, де він умер, і другий — що людину, яка ховається на болоті, можна знайти між кам’яними халупами на схилі горба. Я розумів, що коли, маючи ці два факти, мені не вдасться висвітлити цю справу, то, значить, у мене не вистачає або ума, або сміливості.

Мені не вдалось напередодні ввечері переказати сер Генрі те, що я узнав про Лауру Лайонз, бо він засидівся з лікарем Мор- тімером за картами до пізної ночі. За сніданком я сказав йому про своє відкриття і спитав його, чи не хоче він поїхати зі мною в Кум Трейсі. Спочатку він охоче погодився зі мною, але, обміркувавши, ми обидва ухвалили, що коли я поїду сам, то досягну кращих наслідків. Що більше ми надамо формальності нашим відвідинам, то менш добудемо відомостей. А тому я кинув сер Генрі не без деяких докорів совісті й поїхав робити свої нові дослідження.

Я без труднощів знайшов помешкання Лаури Лайонз, що містилось у центрі і було добре умебльоване. Дівчина ввела мене без усяких церемоній, і, коли я ввійшов у кімнату, жінка, що сиділа за машинкою «Ремінгтон» підвелась з приязною посмішкою на вустах. Але обличчя її зараз же споважніло, коли вона побачила перед собою незнайомого чоловіка, і, сівши знову перед машинкою, вона спитала мене про ціль моєї візити. Перше враження від Лаури Лайонз було те, що вона надзвичайна красуня. Очі й волосся в неї були однакового брунатного кольору, а на щоках, хоч і дуже вкритих ластовинням, просвічував чудовий рум’янець, властивий чорнявкам. Повторюю, з першого погляду вона здавалась прекрасною. Але з другого погляду вже хотілось її критикувати. В її обличчі було щось неприємне, можливо, деяка брутальність виразу, або жорстокість погляду, які нівечили досконалу красу. Але про все це я подумав згодом.

— Я прийшов до вас у справі небіжчика сер Чарлза Баскервіля. Ластовиння помітніше виступило на її обличчі.

— Що я вам можу сказати про нього? — спитала вона, і пальці її нервово забігали по клавішах машинки.

— Чи листувалися ви з ним?

Жінка швидко й сердито на мене поглянула.

— Яка мета цих запитань? — прикро спитала вона.

— Мета їх — уникнути прилюдного скандалу. Краще вам відповісти на них, ніж допустити, щоб про справу довідались усі.

Вона мовчала і дуже зблідла. Нарешті підвела голову і сказала сміливо й задерикувато:

— Добре, я буду відповідати, питайте.

— Чи листувалися ви з сер Чарлзом?

— Я, звичайно, разів зо два писала йому, щоб подякувати йому за його делікатність та щедрість.

— Чи пам’ятаєте ви числа, коли ви писали листи?

— Ні.

— Чи зустрічалися коли — небудь з ним?

— Разів зо два, коли він приїжджав у Кум Трейсі. Він був дуже нечванливий і волів робити добро потайки.

— Але коли ви бачили його так рідко і писали йому так рідко, то як же він міг знати ваші справи так, щоб допомагати вам, як ви це розповідаєте?

Вона охоче відповіла:

— Кілька чоловік знали мою сумну історію, і вони з’єднались для того, щоб допомогти мені. Один з них, пан Стейплтон, сусід і приятель сер Чарлза. Він надзвичайно добрий, і через нього сер Чарлз довідався про мої справи.

Я раніше знав, що сер Чарлз Баскервіль обирав у кількох випадках Стейплтона для ролі роздавача його милостині, а тому слова Лаури Лайонз здалися мені правдиві.

— Чи не писали ви коли — небудь сер Чарлзові, призначаючи йому побачення? — питав я далі.

Лаура Лайонз почервоніла од гніву:

— Воістину, це дивне питання.

— Мені дуже шкода, але я мушу його повторити.

— Ну, то я відповім — звичайно, ні.

- І навіть не писали в самий день смерті сер Чарлза?

Обличчя її вкрила смертельна блідість. Її пересохлі губи не могли вимовити того «ні», яке я швидше бачив, ніж чув.

— Безперечно, пам’ять зраджує вас, — сказав я. — Я можу навіть процитувати одне місце вашого листа:

'Будь ласка, прошу Вас як джентльмена, спаліть цього листа і будьте біля хвіртки коло десятої години.

Я думав, що вона впаде непритомна, але вона зробила надзвичайне зусилля й прошепотіла:

— Невже на світі немає жодного джентльмена?

— Ви несправедливі до сер Чарлза. Він спалив листа. Але іноді можна прочитати листа, коли його й спалено. Тепер ви признаєтесь, що написали його?

— Так, я написала його, — вигукнула вона, вгамовуючи свою душу потоком слів. — Я написала його. Чого б я мала заперечувати це? Мені немає причини соромитись цього. Мені хотілось, щоб він мені допоміг. Я вірила, що якби мені вдалось побачити його, то я б одержала від нього допомогу, а через те й просила його прийти.

— Але чого в такий час?

— Того, що я тільки — но довідалась про його намір поїхати на другий день в Лондон на кілька місяців. Були причини, з яких я не могла піти туди раніше.

— Але чого вам треба було призначити побачення в садку замість того, щоб піти до нього додому?

— Невже ви гадаете, що жінка може в такий час іти сама