Читати книгу - "Незвіданий світ"

з речовими доказами в руках. Інакше мене прозвуть газетним Мюнхгаузеном. Безсумнівно, так само вважаєте і ви, тому не захочете ризикувати репутацію «Газетт», доки в нас не буде змоги стрінути неминучий хор скептиків і критиків із відповідною зброєю в руках. Нехай же мій лист, що міг би дати такий чудовий матеріал для передовиці, чекає слушної нагоди у вашій шухляді. Все це сталося в одну мить і залишило сліду глибинах нашої свідомості.

А сталося ось що. Лорд Джон підстрелив агуті — маленьку, схожу на свиню тварину. Половину її ми віддали індіанцям, а другу половину залишили собі й почали підсмажувати на багатті. Після заходу сонця повітря тут відразу холоднішає, і ми всі присунулися ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але на небі світила купа зірок, і на невеличкій відстані все було видно. Зненацька в нічній темряві щось загуло, немов наближався аероплан. На мить усіх нас затінили перетинкові крила, і перед моїми очима майнула довга, витка, як гадюка, шия, злющі, невситимі, червоні очі та величезний роззявлений дзьоб, наповнений, на моє здивування, блискучими маленькими зубами. За секунду мара зникла, а разом із нею зник і наш обід. У повітря знялася велетенська чорна маса, футів двадцять завширшки. На мить чудовисько своїми крилами заступило зорі, а потім щезло над темним краєм гірського кряжу. Ми, остовпілі, мовчки сиділи круг багаття, наче герої Вергілія, на яких напали гарпії. Першим порушив мовчанку Самерлі.

— Професоре Челленджере, — урочисто промовив він, і голос його тремтів від хвилювання. — Мушу перепросити вас. Я був абсолютно неправий, сер, і прошу забути мої помилки.

Це було чудово сказано, і професори вперше потиснули один одному руки. Ось що дала нам поява нашого першого птеродактиля. Примирення двох таких людей варте було вкраденого обіду.

Якщо на плато і є передісторичні тварини, то їх у будь-якому разі небагато, бо протягом трьох наступних днів ми не зустріли жодної. Увесь цей час ми йшли по голій незатишній місцевості повз північну і західну стіни плато. Камениста пустеля чергувалася тут з огидними болотами, повними дичини. Це була буквально непролазна країна, і якби не вузенька стежка попід самими скелями, нам довелося б вертати назад.

Не один раз пірнали ми до попереку в багнистий ґрунт напівтропічного болота. Та гірше за все були яракаки — найотрутніші та найсміливіші гадюки в усій Південній Америці. Раз-у-раз, звиваючись і підстрибуючи зі смердючої твані, кидалися на нас ці жахливі створіння, і тільки рушниці, що їх ми тримали напоготові, допомагали боронитися від них. Я, напевне, ніколи не зможу забути одну воронкоподібну западину в трясовині, ясно-зелену через купу лишайників на ній. Там, здається, було саме кубло їх, і на кожному горбку аж кишіли ці гадюки, що сичали на нас, бо яракака тим і славиться, що завжди нападає перша. Зібралося їх стільки, що стріляти було б недоцільно. Ми визнали за краще кинутися навтіки і бігли з усіх сил, доки не забракло духу. Ніколи не забуду, як озиралися ми навсібіч, біжучи, і довго ще бачили серед очерету виткі тіла наших переслідувачів. На мапі, що її ми накреслили, багнище це назване Зміїним болотом.

Згодом гірський кряж утратив свій червонуватий колір і став брунатним. Рослинність на краї його була вже не такою буйною, а самі скелі, лишаючись, як і раніше, неприступними, знизились до трьохсот-чотирьохсот футів. Їхню цілковиту неприступність добре видно на зробленій мною світлині.

— Але має ж стікати кудись дощова вода, — сказав я, коли ми обговорювали наше становище. — Якісь рівчаки для неї десь мають існувати.

— У нашого юного друга бувають інколи моменти просвітлення, — зауважив професор Челленджер, плескаючи мене по плечу своєю лапою.

— Адже тут буває й дощ, — додав я.

— Ач, яке розумне! — схвалив Челленджер. — Єдина хиба в його роздумах полягає в тім, що ми на власні очі побачили відсутність будь-яких рівчаків на боках кряжу.

— Куди ж у такому разі щезає вода? — настоював я.

— Я думаю, що коли вода не виходить зовні, значить, вона збирається десь усередині.

— То там є озеро?

— Так мені здається.

— Більше ніж імовірно, що озеро розташовується в колишньому кратері, — мовив професор Самерлі. — Формація тут — суто вулканічного походження. Втім, хоч там як, я певний, що поверхня плато має ухил до середини, і там ми знайдемо чимале сточище, звідки вода якимось підземним каналом надходить у Зміїне болото.

— А може, рівновага досягається шляхом випаровування, — висловив думку Челленджер, і професори вдалися до вченої балаканини, що її я розумів не більше за китайську грамоту.

Шостого дня, зробивши коло навкруги плато, ми повернулися до нашого табору під самотньою скелею. Настрій у всіх був пригнічений, бо під час зробленого обходу ми не знайшли жодного місця, звідки звичайна людина могла би піднятися на гору. Дорога через печеру, якою користувався Мепл-Вайт, була тепер геть неприступна.

Що ж його робити? Запасів їжі, які ми поновлювали полюванням, поки що вистачало, але настане час, коли вони добіжать кінця. За два місяці розпочнеться дощова пора, і наш табір змиє водою. Скеля була тверда, як граніт, і на те, щоб рубати в ній сходи на таку височінь, ми зовсім не мали у своєму розпорядженні часу. Нічого дивного, що ми того вечора тільки похмуро перезирнулися і не обмінялися навіть словом, перш ніж розстелити постелі. Останнім, що я побачив, перед тим як заснути, був Челленджер. Скарлючившись, обхопивши голову руками й нагадуючи величезну жабу, сидів він коло багаття і так занурився в міркування, що навіть не почув мого «на добраніч».

Та коли ми віталися ранком, переді мною був зовсім інший Челленджер — від усієї його постаті віяло радістю і самозадоволенням. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, та очі його, здавалося, хотіли сказати: «Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність із вашого боку. Тільки, прошу, не примушуйте мене червоніти від вашої дяки!» Його борода стовбурчилася від вітру, груди випиналися, руку він засунув у кишеню куртки. Він, певно, уявляв себе