Читати книгу - "Незвіданий світ"

— Еврика! — скрикнув він, виблискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете привітати мене, джентльмени; і також привітати один одного. Задачу розв’язано.

— Ви знайшли шлях на гору?

— Маю сміливість думати, що так.

— А де ж саме?

Замість відповіді Челленджер ткнув пальцем на самотню, з гострою, як спис, вершиною, скелю.

Обличчя наші — моє принаймні — витягнулися. У те, що на скелю можна видертися, ми вірили. Але між нею й кряжем лежала безодня.

— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зітхнув я.

— В усякому разі ми добудемося верхів’я скелі, — сказав Челленджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.

Поснідавши, ми розгорнули тюк, де наш ватаг ховав своє альпіністське приладдя. Звідти він витягнув кружало цупкої, але легкої линви сто п’ятдесят футів завдовжки разом із залізними гачками, клямрами та іншим приладдям. Лорд Джон був відомий саме як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиним новаком у цих справах. Проте моя міць і відвага мусили заступити брак досвіду.

Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало сторчма. Перша половина шляху видалася зовсім легкою, та опісля скеля ставала дедалі стрімкішою, і останні п’ятдесят футів ми дерлися нагору, чіпляючись руками за найменший виступ і найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челленджер, діставшись туди першим, не кинув нам линви, обв’язавши її круг дерева, що росло на верхів’ї скелі. За допомогою линви ми швидко перелізли через зубчасту стінку й опинилися на невеличкому, вкритому травою майданчику.

Першим, що впало мені в око, коли я втамував подих й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевості, якою ми нещодавно йшли. Здавалося, що під нами, зливаючись з обрієм, лежить уся бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, усіяний великими каменями та папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені маси бамбукових хащ, що крізь них ми продерлися, а ще далі рослинність ставала буйнішою й перетворювалася на величезний ліс, який простягався скільки кинути оком.

Я, наче сп’янілий, милувався чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця.

— Сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Рухайтесь уперед, до нашої славетної цілі.

Я повернувся. Переді мною лежало плато, і краєчок його, порослий зеленою торочкою хащ та поодинокими деревами, був на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плато, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас не було б різниці, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив одною рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли й дивилися на нас маленькі фігурки — наші слуги.

— Це, безсумнівно, дуже цікаво, — почув я позаду себе різкий голос професора Самерлі.

Я обернувся й побачив, що він із великим інтересом розглядає дерево, за яке я тримався. Його рівна кора і невеличкі, жилкуваті листки нагадали мені щось знайоме.

— Та це ж бук! — скрикнув я.

— Правильно, — ствердив Самерлі. — Наш земляк у цій далекій країні.

— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — сказав Челленджер, — ба навіть — дозвольте порадувати вас — наш спільник. Цей бук урятує нас.

— А! — здогадався лорд Джон. — Міст.

— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Недурно ж минулої ночі я витратив цілу годину й карався нашим безпорадним становищем. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що старий Челленджер почувається найкраще, коли його припруть до стінки. А минулої ночі всіх нас загнали в тісний кут. Розум укупі з енергією завжди дає гарні наслідки. Через провалля треба перекинути міст. І ви маєте цей міст!

Ідея справді була блискуча. Дерево мало добрі шістдесят футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перейти через провалля було б неважко. Підіймаючись на скелю, Челленджер узяв із собою сокиру. Тепер він зняв її з плеча й передав мені.

— У нашого юного друга є і м’язи, і витривалість, — промовив він. — Думаю, в цій справі він буде корисний, як ніхто інший. Прошу лише обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.

За його вказівками я зробив на дереві кілька зарубок, щоб воно впало в бажаному нам напрямку. Верхів’я його від природи хилилося в бік плато, і це полегшувало нашу задачу. Після того ми з лордом Джоном по черзі ставали до роботи, і менше ніж за годину бук із глухим кректанням завалився й заховав своє гілля в хащах протилежного берега безодні. Відрубаний кінець стовбура покотився до краю майданчика, і одну жахливу мить ми думали, що все пропало. Проте він, трохи похитавшись, ліг на кілька дюймів від краю майданчика й спинився. Тож у нас був міст до невідомого.

Ми всі мовчки вклонилися професорові Челленджерові, що й собі скинув капелюха й віддав низький уклін кожному з нас.

— Я хочу перший ступити на незвідану землю, — сказав він. — Цікавий сюжет для якоїсь історичної картини в майбутньому.

І він наблизився до мосту, аж тут лорд Джон схопив його за комір.

— Любий товаришу, — рішуче заявив лорд, — цього я не можу дозволити.

— Не можете дозволити, сер? — голова професора відхилилася назад, а борода випнулася наперед.

— Коли йдеться про науку, я завжди корюся вам, бо ви — людина вчена. А ви, потрапивши до мого департаменту, мусите слухатися мене.

— Вашого департаменту, сер?

— У кожного з нас свій фах. Я тут — солдат. Ми піднімаємося завойовувати незвідану країну, де на кожному кроці