BooksUkraine.com » Сучасна проза » Замах (Щось краще за смерть) 📚 - Українською

Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

148
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Замах (Щось краще за смерть)" автора Рохір ван Аарде. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 59
Перейти на сторінку:
насправді якась біда, то вони тебе не врятують. Проте в комітеті клялися, що проколи виключені і для кожного важливого завдання йому готували іншу ідентичність.

Його дещо заспокоїло те, що Борис не виявив до нього жодної недовіри. Значить, про його відносини з Гедвіґ вони ще нічого не знали. Отримане доручення переконало його в цьому, про що свідчив вже сам об'єкт завдання, до виконання якого залучали лише найздібніших і найдовіреніших. Заремба був державним ворогом №1. Він був лідером українських націоналістів, тих, що у вигнанні, і тих, що в самій Україні, і тих, що сиділи по тюрмах і таборах усього Радянського Союзу. Ба, навіть скоріше говорили про зарембівців, аніж про націоналістів, що їх ототожнювали з бандитами, грабіжниками і вбивцями. Ім'я його набуло серед своїх і серед ворогів більшого звучання і значення, ніж будь-якого полководця. Вже одна підозра в тому, що хтось належить до зарембівців, виявлялася достатньою, щоб перекреслити його долю. У фельетонах, кінофільмах та радіоп'єсах їх зображували останніми песиголовцями. І кожний схоплений бойовик, який давав зізнання перед судом або виступав по радіо, розповідав про злочинну діяльність Мирослава Заремби. Його рідний батько та сестри вірили Зарембі як нікому іншому, і продовжували, напевне, вірити і зараз. Скільки ж його послідовників уже було спіймано, вислано і розстріляно, та всіх не виловиш, а ті, що залишалися, продовжували його справу. І в тюрмах і таборах продовжували вони свій опір, брали на себе керівництво тими, кого їм вдавалося закликати до боротьби. Леонід з жахом читав в емігрантських газетах повідомлення про великі повстання, які з року в рік мали місце в концентраційних таборах і які всі без винятку закінчувалися кривавою розправою, як це мало місце 26 червня 1954 року у таборі Кінгірі, коли сотні українських жінок були розчавлені танками. Все це видалося Леонідові символічним для всього опору. Він виявився настільки запеклим, що для придушення неозброєних в'язнів треба було кликати на допомогу військо з танками та мінометами. Божевільність такого вчинку: відчайдушні чоловіки з камінням та палицями проти танків та автоматів і потім жінки, які, взявшись за руки, довгими ланцюгами виступили живоплотом назустріч танкам, щоб захистити чоловіків, яких врятувати і так було годі. Зрозуміла річ, що танки не зупинилися, вони вирушили просто на людську гущу і почали серед неї крутитися своїми широкими стальними гусеницями. Це було жахливо, важко таке собі уявити, проте він знав, що це правда, і не стільки тому, що мав підтвердження і з інших джерел, а передусім тому, що ідентифікував цих жінок із рідною матір'ю, Катериною та Мар'яною. Все було настільки безглуздим, що чоловіка мав би охопити відчай. А вони продовжували свою справу, і жодні жертви не могли їх стримати, вони об'єднувалися з націоналістами серед прибалтів і білорусів, з-поміж казахів, вірменів, грузинів, татар і туркменів, узбеків і калмиків, азербайджанців і сибіряків, і вони повсюдно розхитували підвалини Радянського Союзу, який вважали своєю в'язницею. По всіх усюдах підтримували вони свій рух: у колгоспах і на фабриках, на шахтах і в армії, використовуючи будь-який шанс. Було відомо, що зарембівці були серед угорських повстанців, щоб боротися проти спільного ворога. І жодна поразка не змогла придушити цей опір остаточно.

Леонід ні на мить не вірив у те, що вони матимуть якісь шанси перемогти державну владу, військо чи міліцію. Шанси їхні такі ж, як у лісових бандитів: або загинути одразу в бою, або сконати десь згодом. Їх і знищували, хоч де б і як вони появлялися. Тоді він ще вірив, що невдовзі настане мир, настане кінець безглуздим стражданням, що люди зможуть спати спокійно, не переживаючи, що їх витягнуть з ліжка, що вони зможуть жити без заздалегідь наготовлених сухарів на той випадок, що за ними прийдуть. Тепер він більше ілюзій не плекав: на місце загиблих приходили інші. Якщо навіть і вдасться спіймати Зарембу, то завжди знайдеться хтось, хто займе його місце і продовжить боротьбу. Він їх ненавидів, бо був на їх думку зрадником та боягузом, позаяк не хотів безглуздо страждати і вмирати, як вони. Це їхня боротьба зробила його життя таким, а їхня затятість не дає йому можливості змінити його. Навіть якщо Заремба загине, вони не капітулюють. Зарембу вже давно намагалися викрасти чи вбити, планувалося навіть викрасти когось з його дітей. Та більшість з тих, хто це пробував, швидко змушений був ретируватись, а ті, кому вдалося пробратися до найближчого оточення провідника, зникали безслідно.

Отож, його конкретне завдання: Штефан Галант, Ізартальсштрасе, 29. Наразі це лише розвідка, але так було й у випадку з професором. Хоч якщо взяти до уваги активність і професійність зарембівської служби безпеки, то розвідку і виконання операції не доцільно доручати одному і тому ж агентові. Принаймні він так вважав. А поки що це наказ, який оскарженню не підлягає.


Адреса на Ізартальсштрасе виявилася неправильною. Під указаним номером ніякий Штефан Галант не проживав. В наступні дні йому так і не вдалося натрапити на слід Мирослава Заремби. В цій околиці українцями навіть і не пахло. Його знову пустили по неправильному сліду, так як тоді у випадку з професором, який теж не проживав за вказаною Борисом адресою. Будинок професора він тоді знайшов, бо підсліджував за ним від самої редакції. Де знаходиться редакція зарембівської газети, він знав, проте не наважувався навіть й близько підійти до неї. Він не знав, чи появляється там Заремба, а коли й так, то, очевидно, на авто. Отож переслідувати його довелось би на машині. А якраз біля редакції зарембівська служба безпеки була надто пильною, тим більше після останнього бомбового замаху. Чекати там у машині і спробувати сісти йому на хвіст означало би просто проколотись.

Коли третього вечора надаремних вивідок поблизу вказаної адреси він зайшов до телефонної будки, йому зненацька спало на думку перегорнути телефонний довідник, хоч він і не сподівався натрапити в ньому на прізвище Заремби чи Галанта. Ще Борис говорив, що це марна справа. Робив він це скоріше інтуїтивно, ніж цілеспрямовано, бо міг у будці якийсь час не привертати до себе увагу. На свій великий подив, він раптом таки побачив прізвище Галант Ш. Він просто не міг у це повірити, але в довіднику було вказано: Галант Ш. Лімпрунштрасе 5. Йому не хотілося вірити, що так елементарно натрапив на слід. Тепер залишилося це перевірити.

1 ... 28 29 30 ... 59
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замах (Щось краще за смерть)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замах (Щось краще за смерть)"