Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- Ма-а-а, їшти хоцу-у, - нив Петрусь. – На калушель хоцу-у…

- Замовкни мені, нам тепер тільки каруселі не вистачає, - нагримала Ганна на малюка і почала готуватися до святкового сніданку.

В хату було чути, як вештався, стукаючи і грюкаючи, у дворі господар.

Палахкотів у вікнах весняний сонячний день. Дзвонили перебористо дзвони, розносячи луни, і Ганна поволі, ставлячи страви на стіл, приходила до себе.

- Це наш тато приїхали, - пояснювала Петрусеві, Ярисі й Тані Домашка. – Вони дуже сердиті, бо нас дуже багато, - дивувала Ганну старша доня.

- А гоштинці вони привежли від жайчика? – заклавши руки за спину, по дорослому спитав у сестри Петрусь. – Гоштинців хоцу! Од жайчика хоцу-у! Ма-а-а…

Стояла на столі убога їжа, як Карпо, покликаний Домашкою, переступив поріг хати.

Лунко лелечали бусоли, вплітаючись у розливи святкових дзвонів…

Розмаїті плани, які за довгі роки фронтових поневірянь і лежань у шпиталях понамальовував собі червонокозаківець Карпо Янчук, розсипалися, як казкові палаци, при зустрічі з дійсністю на “гражданці”. Виявилося, що при наділі землі в розрахунки, по-перше, не бралася сестра Домка, як самостійна одиниця, що мешкає з ним тимчасово, по-друге, в загал наділу бралося до уваги і Карпові, і Пилипові по десятині, що лишилися по смерті матері, а по-третє, повітвиконком у наділ враховував садибу і вимагав гарантії, що одержувач землі не буде працювати на заводі, фабриці чи іншому підприємстві.

В результаті Карпових ходінь по муках він і Пилип отримали по чвертці десятини на душу на невдобах, бо ті, що повернулися раніше із фронтів, уже були наділені кращими землями і не по чвертці, а навіть по пів і десятині. Належали оті невдоби до революції Січовим, Вустимовичам і Безгородецьким.

Знехаявши все в озлобленні й досаді, Карпо поволі врешті перекипів і прийшов до висновку, що треба невідкладно братися до надбання відсутнього. Рани, правда, ще давали про себе знати: і на порубаному плечі рубцями, і в боку. Не лише він тоді кинувся у господарювання, мов у пожежу. Чимало його побратимів, що по­вернулись із смертельно-братовбивчих мандрів війни, допалися на “ґаздівство”, відсторонившись від вирішення питань влади, устрою і суспільного порядку, гублячи за малим власним велике загальне.

Лозунги нової влади, обіцянки революції на фронтах і уряду вдома, а найпаче наявне поліпшення життя при непові творили лихоманку можливостей і самозахоплень кожного вчора вбогого і непоправно відсторонювали і Комбіди, і Повітком, і вчорашніх червонокозаків від відстоювання букви закону про права людини і нації. Ховало їх дуже надійно і гасло українізації, що починала діяти серед віками гнобленого і обезправленого народу-трударя, пантеличачи його захисників офіційним кур­сом верховної влади.

Зустріч учорашніх червонокозаків відбулася зразу ж, як повернувся услід за Карпом Пилип, перед Пилипівкою, в день архангела Михаїла і п’ятиріччя революції. Організував її Левко, запросивши до себе Карпа, Пилипа і Явдокима. Згадавши фронти та полеглих, рештки банд у краї та докори голови повіткому Михайла Брайка їм обом за георгієвські хрес­ти в царській гвардії, які гейби применшують їхню участь у червонокозацтві і відносять її не до заслуг, а лише до змивання своєю кров’ю прови­ни, побратими за ініціативою Левка обговорили широко поточні справи й нужди.

В довірливій розмові вияснилося, що колишній матрос, учорашній чоновець, голова ЧК та ревкому став за наказом з волості і головою по­віткому, і начальником ДПУ, оточивши себе своїми побратимами, що не­відлучно, як байдики, перебували в місті та околах ще з кінця сімнад­цятого року, хоч і не були ніколи чигиринцями, а прибули сюди свого часу з Петербурга як продзагонівці. Вони ж нагло відсторонили, зняв­ши із голови, Варвару Хорунжу, хоч і лишили її членом повіткому та заступником Брайка. Та обставина в оцій зустрічі та розмовах все ж націлила всіх учасників на працю в подальшому, бо лише вона обіцяла добробут і подолання злиднів, найпаче в багатодітних родинах Явдокима та Карпа. З певністю, що може все покращиться й стане на свої місця, побратими, заручившись взаємо- толочними помічами в подальшому, розій­шлися. Нужда в кожного була така покрайня, що їм було не до повіткому і ДПУ. Карпо, затримавшись, дізнався від Левка, що гроші, які той передав Ганні, йому дала від АРА, виділивши, Хорунжа.

У запамороці вернувшись додому, Карпо довго сидів на лавці під хатою, обдумуючи становище. Наділені йому нивки він майже очистив за літо від каміння, наклавши його цілі вали на межах, і засіяв житом, як і Пилип під його впливом, але певності у майбутньому достатку не було. Засіяв він і дві нивки дядька Харитона, тестеву Якимову нивку в надії, що з них, коли вродять та він їх скосить і змолотить, додасться щось йому за працю. Він також вирішив, що в наступному році візьме землю в непівську оренду, а тепер, коли добудови в обійсті майже викінчені, спробує влаштуватися до весни на цегельні чи черепичні і може  щось заробити там. Почуття розчарування та усвідомлення того, що він був одурманений, пішовши в оте козакування, не полишало його, бо з великої надії лишився пшик та й тільки! Оте розчарування гнило в ньому, не заживаючи, як і рана в боку.

Поки влаштовувався на цегельню, навіз ліщини на тики, дерева на дошки і чимало сухостою на паливо з Ліска дядька Харитона. В коморі встиг виділити простінками слюсарню, дровітню, столярню, возівню, а збоку прибудувати та накрити сажик і курник. Для сажика якось при теплій погоді напиляв дощок на підложку, послав їх та змайстрував таку ж опочку, яку бачив у якогось німця в Запоріжчині. 

Ганна, та й не лише вона, дивилася на хворобливе заповзяття Картове, як на якусь лихоманку, бо не спав сам і іншим не давав, в хаті було голо від продажу всього, що можна було продати чи обміняти, правда, сім’я не голодувала,