Читати книгу - "Пам’ять крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Пам’ятаєш, як ми їздили перед війною з обозом до Любліна? Я тоді сказав твоєму батькові, що коли нас раптом будуть брати до польського війська, то треба втікати. Мав усі підстави сподіватись, що тоді б нам допоміг мій фронтовий товариш, поляк, який жив на Холмщині. Ми з ним воювали, рятували один одного від смерті. Тоді все обійшлось, ми навіть не побачились. А недавно я довідався, що він став там у себе очільником польського підпілля, яке найперше нищить не окупантів, а наших знаних патріотів, які перебрались за Буг перед приходом совєтів. Знаю, що він власною рукою вбив отця Данила, який займався просвітництвом серед нашого населення…
Сотник замовк – і в криївці запала гнітюча тиша.
– Левонко любить Анну? – раптом запитав він, не підводячи опущеного долу погляду.
– Так, – після паузи мовив Ларко, збентежений таким запитанням. – Анна сказала, що він признався їй у тому на хуторі старого Комизи.
– А вона? Вона його любить?
Матвій Турук звій погляд і вимогливо подивився Ларкові в очі.
– Ми з Анною давно кохаємо одне одного, – щиро зізнався парубок. – І вона тоді сказала про те Левонові.
– Що ж, – зітхнув сотник, – тоді Сліві легко буде зробити з нього нашого ворога. Найперше твого ворога, Ларцю. Не хотів би я, аби ви з ним зустрілись лице в лице…
Сотня Смерча готувалась до нападу на німецький ешелон, який мав перевозити військових бранців з володимирського концентраційного табору. Ніхто з вояків не знав, коли це має статись. Сотник, у якого була своя людина серед обслуги табору, очікував від неї сигналу з дня на день. Він знав, що після нападу гітлерівці розпочнуть каральні акції, і вирішив, що настав час переправити Оксану з молодшими доньками з Війтової Волі в безпечне місце. Тим більше, що німці шукали викрадачів єврейських дітей з володимирського гетто і могли вийти на слід Анни. Та й батьків Ларка слід було забрати з хутора. Рано чи пізно стане відомо, що старший син Ткачуків в українській партизанці. А світлинська пляцувка не так уже й далеко від хутора.
Ларко саме йшов у шпиталь, щоби побачитися з Анною, коли його наздогнав Чорний.
– Тебе кличе сотник, друже чотовий. Велів, щоб і Анну привів до нього.
Анна опікувалась аптекою, яка була тут-таки при шпиталі, а за потреби доглядала й за хворими та пораненими вояками. Вільного часу вдень у неї було мало, тому з Ларком вона зустрічалась переважно вечорами.
Ларко зрадів, що сотник викликає їх обох. Це означало, що Анна відірветься від своїх справ і вони зможуть хоча б недовго побути наодинці.
Він тихо ввійшов у невеличке приміщення, пристосоване під аптеку, коли Анна якраз змішувала якусь мікстуру, і задивився на свою кохану. Високе чоло дівчини, обрамлене каштановим волоссям, було зосереджено нахмурене, повні губи поволі ворушились, відраховуючи краплі рідини, яку вона додавала у вже напівзаповнену ємність. У сонячному промінні, що падало з невеликого віконця навпроти, вона була схожа на бджолу, яка чаклує з квітковим нектаром.
Закінчивши, Анна звела погляд і побачила Ларка.
– Ларцю, – аж засвітилась вона від радості. – Ти прийшов мені заважати?
– Батько кличе, – узяв Ларко дівчину за руки, які пахли лісовими травами. – Тільки ти не спіши, добре? Дай помилуватись тобою…
Матвій Турук зустрів їх усміхнено, але усміх все ж не зміг приховати заклопотаності, яка чаїлась у глибині очей.
– Я вирішив, діти, – мовив сотник, коли Ларко і Анна посідали поруч з ним, – що настав час перевезти наших близьких з хутора в більш безпечне місце. Найпевніше – в Оводне. Там стоїть угорський батальйон, який охороняє залізничну станцію. Польська самооборона туди не полізе, німців тоже нема. Тим паче, що в Оводному живуть Оксанині тітка і дядько, є в кого перебути…
– Як я скучила за мамою і сестричками, тату, – мовила Анна. – А до нас їх не можна?
– Ти ж знаєш, що ні, доню, – трохи спохмурнів Матвій Турук. – Але там їм буде добре. І не так далеко звідси, можна буде навідуватись.
Він поклав Ларкові на плече руку:
– Твоїм тоже треба перебиратись туди. Від того Сліви всякого можна чекати. А хата в тітки Палажки і дядька Івана велика, всім місця хватить.
– Згоден, – кивнув Ларко. – Але чи батько захоче залишати господарку.
– От побачитесь завтра, то й будеш йому доказувати, що так треба…
Випереджаючи Ларкове запитання, сотник продовжив:
– Завтра по обіді вирушите з Чорним на Війтову Волю. Дорогою заглянете на хутір Запитівка до твоєї бабці Христі. Попередите, що як будете всі вертати назад, то в неї заночуєте.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.