Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

«Правий лібералізм» насправді виявився більше ліберальним, ніж правим, і таким чином підготував свою власну поразку. Під тиском республіканців можновладці пожертвували диктатурою Прімо де Рівери і відновили конституційну монархію, що відкрило шлях демократичним виборам, перемозі республіканського партійного блоку і, зрештою, ліквідації монархії та проголошенню республіки у квітні 1931 року.

Перемога республіканців, у свою чергу, стимулювала зростання контрреволюції, правого руху.

Праві виступили проти «безликого очужинення» (estranjerizacion), протиставивши йому свою концепцію національної самосвідомості та самобутності — «іспанськість» (hispanidad). Кожен з ідеологів «іспанськості» розставляв свої власні акценти: історичні, релігійні, расові, етнічні, але всіх їх єднало одне: Іспанія або буде «іспанською», або загине.

На початку 1930-х років правий рух в Іспанії почав набувати дедалі виразніших політичних форм. Найпопулярнішою була Іспанська конфедерація автономних правих (СЕДА), яка виступала на «захист церкви, родини, вітчизни, приватної власності та монархії». Водночас виникли і радикальніші організації правих — «Об’єднання традиціоналістів», «Іспанська дія», «Іспанське оновлення».

Але найбільшу увагу генерала Франко, якого, безумовно, цікавили погляди всіх правих, привернула заснована 1933 року «Фаланга», яка після об’єднання з «Хунтою націонал-синдикалістського наступу» (ХОНС) у 1934 році прибрала назву «Іспанська фаланга і ХОНС». Засновник фаланги Хосе-Антоніо Прімо де Рівера (син покійного генерала-диктатора) вважав, що відновити колишню велич Іспанії може лише «націонал-синдикалістська держава» за допомогою механізмів тоталітарної влади й корпоративних інститутів. Усю країну фалангісти воліли розглядати як величезний виробничий синдикат. Рух визнавав релігійні, католицькі цінності, проте підпорядковував їх завданням «національної революції».

Програма «Фаланги» мала підкреслено антикапіталістичний характер. Фалангісти відкидали капіталістичну систему за те, що вона «ігнорує інтереси народу і дегуманізує приватну власність».

Проте слід зазначити, що, попри всю харизматичність молодого маркіза Хосе-Антоніо, аж до заколоту 1936 року «Фаланга і ХОНС» так і не стала масовою партією. На відомих виборах 1936 року за фалангістів віддали голоси лише 45 тисяч виборців — із 13,5 млн.

Після краху монархії у 1931 році новий республіканський уряд закрив «осередок реакції» — очолювану Франко академію, а самого генерала відправив у запас. На відміну від переважної більшості іспанських генералів правих поглядів, які після 1931 року у приватних розмовах, а інколи й публічно, висловлювали своє невдоволення новим режимом, брали активну участь у змовах з метою реставрації, — Франко аж до літа 1936 року ні найменшою мірою не вдавався до таких дій. Більшість біографів стверджують, що Франко вважав тоді неприпустимим втручання військових у політику, вбачав свій обов’язок у служінні Іспанії взагалі, хоч би хто був при владі. І лише влітку 1936 року, остаточно переконавшися, що уряд Народного фронту тягне країну «в безодню», він після тяжких моральних переживань погодився «поступитися принципами» і взяти участь у заколоті.

Проте є й інші свідчення: Франко просто виявляв обережність і не брав участі у змовах військових лише з огляду на дилетантство й непрофесіоналізм в їхній організації. Цих якостей педантичний Франко на дух не переносив.

Утім, коли наприкінці 1933 року праві перемогли на парламентських виборах і захопили контроль над республікою, Франко було відразу повернуто на службу. Невдовзі він отримав чин генерал-майора, а восени 1934-го відіграв вирішальну роль у придушенні повстання астурійських гірників. Після цього генерала було призначено начальником Генерального штабу іспанської армії.

В лютому 1936 року, цілком несподівано для багатьох, перемогу на парламентських виборах здобув Народний фронт. Перемога ця була тим більш несподіваною, що правому Національному блоку вдалося створити дуже широку коаліцію, до якої ввійшла більша частина центристів і навіть дехто з правих республіканців. Розраховуючи на свою перемогу, праві розробили досить специфічний виборчий закон, який зводився до принципу: «Переможець отримує все». Але скористалися ним цілком інші сили. Лівий Народний фронт, зібравши 4838 тис. голосів, отримав 283 мандати, Національний блок зміг «обміняти» 3997 тис. голосів виборців лише на 132 депутатських місця. Почався розгром правих. Зокрема Франко було звільнено з посади начальника Генштабу і відправлено в почесне заслання — військовим губернатором Канарських островів, які на той час були ще далеко не курортом світового класу, а просто закинутими в океан шматками суходолу.

Згідно з міфом, багато десятиріч культивованим у Радянському Союзі, саме почувши цей пароль, переданий по радіо, одночасно повстали практично всі частини іспанської армії, поліції та жандармерії. І беззбройні прибічники республіки голими руками зупинили наступ до зубів озброєних контрреволюціонерів.

Насправді все відбувалося трохи інакше. Заколот було підготовано вкрай погано. Його верховним керівником виступав генерал-лейтенант Хосе Санхурхо, який іще 1932 року очолив перший заколот проти республіки, що закінчився ганебною поразкою. Відтоді Санхурхо доводилося жити в еміграції — в Португалії. Його найближчим помічником, відомим заколотникам під псевдо Директор, був командувач збройних сил провінції Наварра бригадний генерал Еміліо Мола. Саме Директор розробляв конкретні плани військового перевороту (й робив це, до речі, досить бездарно). Для керівництва республіки повстання правих зовсім не стало громом з ясного неба. Прем’єр-міністр Касарес Кірога свідомо не робив нічого, щоб ізолювати бодай Молу. Він просто підштовхував правих до збройного виступу, сподіваючися чомусь легко його придушити і заробити собі на цьому славу «рятівника республіки».

Виступ правих розпочався 17 липня 1936 року в Іспанському Марокко. Головні гарнізони Іспанії приєдналися до заколоту лише наступного дня — 18 липня. Абсолютно незрозумілий 36-годинний розрив позбавив заколотників ефекту несподіваності, дозволивши прибічникам республіки мобілізуватися в більшості міст країни і придушити там спроби збройного виступу, так би мовити, «на пні». Найтрагічнішим для заколотників стало те, що їх не підтримала більшість збройних сил. Так, за розрахунками франкістського історика Рамона Саласа, в перші дні заколоту на боці