Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Михайло постукав і вчув: «Прошу!» У лице вдарив йому запах парфумів і квітів.

— Я зачиню двері на ключ, аби хтось не надійшов.

Покій, до якого закликала його Анна, нагадував швидше гардеробну артистки, аніж помешкання Господині Balu. Якісь шафки, канапи, сукні, придатні радше до маскараду, усипані блискітками, вазонки, портрети, статуетки.

— Не бійся, — сказала Анна. — Сядь отут. Хочу з тобою попрощатися.

— Їдеш?

— Їду. — Аннині губи тремтіли. — Точніше, втікаю. Як здрайця, серед ночі. Нудно мені тут…

— А там буде ліпше?

— Важливий сам факт втечі. Ти мене засуджуєш?

— Та ні. Хто я такий, щоб тебе судити?

Вони хвилю помовчали, ніби тих пару незначних слів було підготовлено для театральної вистави і потребувалось щось сильніше, щоб викресати іскру почуття.

— Поїду не сама. З Місьом.

Михайло збілів.

— Не могла знайти собі ліпшого. Потім, у Відні, або він мене кине перший, або я його. Я все знаю наперед. Тут мені не буде життя. А там може, почну вчитися. Втім, хтозна…

— Яка ти ще дитина, Анно…

— І за се дякую. Інший на таку мову встав би і пішов.

— Не знаю, що зробив би інший. Кажу те, що відчуваю. Не їдь, Анно. Їдь зо мною…

— У таку мандрівку не беруть тих, хто найдорожчий, бо їх можуть вкрасти або згубити.

— Ми не поїдемо так далеко. А тебе я буду берегти.

— Хочеш мене врятувати від падіння? А може, я вже впала так низько, що мене не взяв би жаден порядний хлоп?

Михайло зітхнув:

— Ти тоді б не поїхала.

— Звідки ти знаєш? Ти для мене більше значиш, ніж усі на світі. Якби я була порядна дівчина, то вдалася б до кокетування, щоб переконати тебе, що за п’ять літ не змінилась. Але мені се бридко. Волію знати, що є на світі одна добра і щира людина, котра мене не осудить. Так, Михайле?

— Так, так! — майже вигукнув той. — Але невже серце тобі не підказує, що можна жити інакше, що в твоїх силах зробити, повеліти собі щасливу долю. Я цілий вечір мучуся. Один раз мені здалося, що таку, яку бачив тебе нині, не зміг би полюбити. Зараз ти щира, а тоді була ніби лялька. Чому люди не шукають собі щастя, а нещастя? Варто послухатись свого серця, і воно вкаже дорогу. Нащо тобі здався той ніцшеанець? Думаєш, він сильний мужчина? Се — слизь та іржа, яка все гноїть і псує!..

Анна задумалась. Лице її було в сю мить байдуже.

— То все від зневіри, Михасю. Я скалічена своїм оточенням і не чую в собі серця. А щодо Міся, то він жертвує ради мене багато чим. І його за се чекає покара.

— До чоловіка не пристає поговір. А на тебе все життя будуть дивитися косо. Се ти зараз так вважаєш, що тобі байдужа чиясь думка…

— Ой боже, боже, — раптом затряслася від плачу Анна. — Страшно, страшно, страшно… Але нічого не можу вдіяти. Не знаєш, як жилось мені після тебе. Попіл. Все горіло, а потім ціла купа попелу. Батько гриз мені душу. Пильнував, аби я нікуди не виходила. Ганьбив послідніми словами. Двері мого покою замикав на ключ, коли я пригрозила, що втікну з тобою. Я труїлася, невдало. Потім вмер батько. Я, знаєш, навіть не втішилася… Та що там розказувати! Вмерти не маю сили, а те життя, яке Місьо мені розхвалює, таке ж підле. Не стримуй і не відговорюй, бо я не знаю, чим усе кінчиться…

— Добре, — Михайло провів рукою по її волоссі. Вона перехопила його руку, притислась щокою. — Я не хотів тебе злякати. Думав, що ти відважніша. Тим більше тобі нема чого їхати. Я скоро отримаю практику, заберу тебе з собою, і все буде добре…

— Ти се говориш, бо добрий. Я, знаєш, Міся не полюбила б нізащо, бо він злий. Боже, сон кінчився! Наче мана якась… Я думала, що найліпше втекти після Balu, тоді се не так вразить наше панство, тим більше що з Господарем мусить щось трапитись. Його ніби приносять в жертву. Слухай, — підняла вона голову, — а що ж може статися, коли я з тобою?

— Щось добре. Ти ж поїдеш, тільки дещо пізніше.

— А коли?

— Весною. А може, й скорше.

— Краще скорше.

— Я буду до тебе приїжджати.

— Будеш.

— Дитина, та й годі…

Наглий стук в двері перервав їм тишу.

— Анно! — почувся голос Міся. — Коні готові.

Дівчина зіщулилась.

— Анно, ти мене чуєш?

— Чую, — дрижачим голосом озвалась вона.

— Я з ним поговорю.

— Я сама, Михасю, я сама…

— Відчини! — роздратовано крикнув Місьо. — Чи ти з кимось закрилася?

— Боже, як я його ненавиджу! Боже, дай мені сили! — прошепотіла Анна. Встала, пішла до дверей: — Я збираюся. Почекай мене на сходах.

— Ліпше у фіакрі,— завагався Місьо.

— Боїшся? Чекай на сходах. Маю тобі дещо сказати.

— Які ще там