Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Збентежена, ти відказала, що з такими теоріями нічого іншого не залишається, як віддати Францію під кормигу чужинцям. На щастя для абата, ти згадала про Жанну д'Арк, і на ній ви помирилися. На ґанку хтось із дітей гукнув:

— О, місяць світить, як гарно!

Я вийшов на терасу. Знав, що Марінета рушить слідом за мною. І справді, почув, як вона гукнула задиханим голосом:

— Почекайте мене…

Вона накинула на плечі боа.

На сході вставав повний місяць. Молода жінка дивилася, як довгі навскісні тіні грабів стелилися по траві. Селянські хати біліли підсліпувато в місячному сяйві. Десь валували собаки. Вона спитала, чому такі нерухомі дерева, чи не приспав їх місяць. А ще сказала, що такі ночі ніби створені на муки самітникам.

— Порожня декорація! — додала вона.

Скільки закоханих сидять зараз щока до щоки або торкаючись одне одного плечем. Який-бо звідник місяць! Я бачив, як на її віях бриніли сльози. Світ ніби вимер, живий був тільки її подих. Вона, як завжди, ніби трохи задихалася. Що залишилося від тебе зараз, Марінето, померлої 1900 року? Що залишається від тіла, похованого тридцять років тому? Пригадую аромат твоїх кіс тієї ночі. Щоб вірити в воскресіння мертвих, воскресіння плоті, треба перемогти плотські бажання. А тих, хто зловживав ними, чекає кара: вони вже нездатні не лише повірити в воскресіння плоті, але й уявити його собі.

Я взяв її за руку, ніби хотів потішити маленьку скривджену дівчинку, і вона, як дитина, припала головою до мого плеча. Я прийняв її, як приймає земля упалий з дерева персик. Більшість людей — як ті дерева: вони випадково виростають одне коло одного і сплітаються гіллям лише тому, що розрослися.

Але тієї хвилини я вчинив підло, я подумав про тебе, Ізо, й замислив тобі помститися: скористатися прихильністю Марінети, щоб змусити тебе страждати. Ця думка опанувала мене на коротку мить, але все ж вона майнула мені, я зважився на злочин. Ми побрели туди, де не було місячного сяйва, — до гранатового й жасминового гаю. Але волею долі я раптом почув ходу на стежці у винограднику — цією стежкою абат Ардуен ходив щодня на службу божу. То був, безперечно, він… І мені згадалося, як він сказав: «Ви дуже добрий…» Якби він міг зазирнути в мою душу тієї хвилини! Мені стало соромно: може, цей сором і врятував мене?

Я знову вивів Марінету на світло, посадив її на лаві. Я втер їй сльози хусточкою, казав їй лагідні слова. Так само я утішав Марі, коли вона, бувало, біжачи липовою алеєю, падала. Я підводив її і жалів. Я удав, ніби нічого не помітив, не вгадав якогось розчулення в її пориві та в її сльозах.

Назавтра вона не поїхала кататися верхи. Я вирушив до Бордо. Незважаючи на канікули в судовій палаті, я двічі па тиждень їздив до міста і проводив там цілий день, щоб не уривати своїх юридичних консультацій.

Коли я сідав у поїзд, вертаючись до Калеза, на вокзалі стояв південний експрес, і, на мій подив, за вікном вагона з табличкою «Біарріц» я побачив Марінету: без жалобної вуалі, в сірому англійському костюмі. Я згадав, що її подруга, яка поїхала до Сен-Жан-де-Люза, все кликала її туди. Вона гортала ілюстрований журнал і не бачила, як я їй махав. Увечері я доповів тобі про цю зустріч, але ти неуважно вислухала мене, вважаючи мандрівку Марінети за коротку екскурсію. Ти сказала, що невдовзі після мого від'їзду Марінета одержала телеграму від подруги. Тебе нібито здивувало, що я про це нічого не знав. Може, ти запідозрила, що ми домовилися таємно зустрітися в Бордо? А втім, тобі було не до цього — маленька наша Марі лежала з гарячкою, вона вже кілька днів мучилася проносом. І ти дуже турбувалася. Треба віддати тобі належне: коли хто з твоїх дітей слабував, ніщо в світі тебе не обходило.

Страшно зупинятися на тому, що сталося потім. Навіть через тридцять років я тільки величезним зусиллям волі можу себе змусити згадувати про це. Я знаю, ти в усьому винуватиш мене. Ти навіть посміла кинути мені в обличчя, що я не дозволив викликати лікаря з міста. Звичайно, коли б ми запросили професора Арнозана, він би виявив, що в дитини черевний тиф, а зовсім не грип, як ми гадали. Але ти добре пригадай. Ти мене спитала:

— Що, як викликати Арнозана?

Я відповів:

— Доктор Обру запевняє, що в його селі душ із двадцять слабують на той самий грип…

Ти більше не наполягала. Нащо ж тобі казати, ніби ти і наступного дня благала мене телеграфувати Арнозанові? Не може цього бути, інакше я пам'ятав би. Правда, я стільки думав і передумав про все, стільки перебирав спогадів цілі дні і ночі, що сам заплутався. Нехай я скнара… Але не до такої міри, щоб скнарити, коли йшлося про здоров'я Марі. Таж це просто неймовірно, тим більше, що професор Арнозан ладен усіх лікувати з любові до бога й людей; якщо навіть я його й не покликав, то лише тому, що всі ми були певні: в Марі звичайнісінький грип, «ускладнений розладом кишечника». Цей Обру приписав Марі побільше їсти, щоб вона не дуже ослабла. Це він її вбив, а не я! Ні, ми тоді з тобою зійшлися на одній думці, ти не вимагала привезти Арнозана, ти брешеш! Я не винен у смерті Марі. Це жахливо, що ти звинувачуєш мене в її смерті! І ти таки цьому віриш, завжди цьому вірила!

Немилосердне літо! Моторошне літо! Невгавні трав'яні коники… Ми ніяк не могли дістати льоду. В ті нескінченно довгі пообіддя я все