Читати книгу - "Золото і анаконда"

І, звичайно, зіпсовані найкращі Рольфові фотографії. Власне, ті, які він сам вважав найкращими. Ті, що залишились, більше скидаються на мозаїку — на них годі й шукати чітких контурів.

Поки Рольф гарячково пробує розпізнати знімки, я шукаю свої проби. Ось вони — розп’яті на стіні бамбукової хижі. Де верх, де низ — не второпаєш. Я розглядаю їх у лупу, але не знаходжу нічого схожого на те, що знімав. Я кажу вчителеві, що ні мій «Кодак», ні я тут ні при чому — винен той, хто проявляв плівки. Вчитель обурюється: «Зовсім ні. Де мені було взяти холодної води промивати негативи, коли в річці Путумайо вона ніколи не буває холоднішою тридцяти градусів? Добре ще, коли щастить охолодити її до двадцяти п’яти!»

Рольф переглянув усі негативи. Трьох бракувало. Ель професор вибачається. На жаль, учора ввечері, коли він полоскав їх у річці, була дуже швидка течія, а плівок так багато… От і вийшло так, що він дві чи три згубив і в такій темряві, звичайно, не міг знайти. Але ж і з тих, що залишилися, кілька кадрів є майже вдалих! А щоб добре фотографувати, потрібно терпіння і навички…»

Ми повернулися знову на річку Каукайя і згаяли ще тиждень на пошуки анаконди. Те, що сказав Вільямісар, підтвердили кілька індійців з племені хітото. Вони самі ось уже протягом чотирьох років не раз бачили це страховисько, і востаннє — кілька тижнів тому. Та як ми не шукали — усе марно, десятиметрова змія десь зникла.

Нарешті прибуло наше спорядження, і одночасно Курт одержав телеграму із Швеції: «Негативи добрі. Робіть і надалі таку видержку».

Нам відлягло від серця.

На саме різдво ми стали табором на маленькому острівку посеред болота Ла Апайя. Ні моїм товаришам, ні мені раніше ніколи не доводилось святкувати різдво в таких незвичайних умовах.

Ми прямували до індійського племені кофанів, яке живе над річкою Сан Мігель на кордоні Еквадору й Колумбії, і поспішали добратися туди, перш ніж обміліють річки. Проте всі ми стільки наслухалися про таємниці болота Ла Апайя, що не могли подолати спокуси, і завернули до нього.

Трохи на південь від точки, де екватор перетинає Ріо Путумайо, в неї впадає невеличка притока, змішуючи свою чорну воду з брудно-жовтими хвилями Путумайо. Ідучи вздовж звивистого русла цієї річки в північному напрямку, можна вийти якраз до болота Ла Апайя. Там, де річки зливаються, оселилося нечисленне напівцивілізоване плем’я індійців хітото, однак вони не зважуються ходити до болота: бояться великої гюїо — анаконди. Ла Апайю вважають домівкою величезної змії. Індійці розповіли нам, що кілька років тому один їхній одноплемінник поїхав туди ловити рибу: гюїо напала на нього і проковтнула.

А втім, не тільки індійці, а й білі поселенці з берегів Путумайо з острахом говорили про Ла Апайю. Всі вони добре пам’ятали одного нещасного перуанського мисливця, який кілька років тому пропав у тих болотах. Спроби вияснити, що з ним сталося, не дали наслідків. Правда, згодом там було знайдено людський кістяк, і всі вирішили, що це рештки перуанця, але як він загинув, ніхто так і не взнав. Поселенці вважали, що його вкусила отруйна змія. Індійці ж були впевнені, що тут не обійшлося без великої гюїо.

Ландшафт Ла Апайї справляв дуже своєрідне, навіть моторошне враження.

— Якраз для кіно, — зауважив хтось із членів нашої експедиції. Куртові він нагадував зруйнований бомбами Гамбург. Кілька років тому тут бушувала лісова пожежа — рідкісне явище в цій частині Амазонас: треба було дуже великої посухи, щоб такі мокрі ліси могли горіти! Густі, повні різних тварин заболочені джунглі були знищені вогнем на цілі кілометри, і довгий час там не було ніяких ознак життя. Але зараз обгорілі стовбури дерев вкрилися вже рослинами-паразитами, з’явилося молоде пагіння пальм та інших дерев, зазеленіла соковита трава. А потім ця величезна зелена галявина стала приваблювати й тварин.

Зараз у болоті було повно риби, черепах і крокодилів. Літало тут також безліч найрізноманітніших птахів. Тварини-ссавці траплялися рідко — вони уникають відкритих місць, хіба що ель тігре — грізний ягуар — часом залишав свої мисливські угіддя в густих джунглях і блукав по Ла Апайї. Ми не раз бачили його сліди і глибокі подряпини на стовбурах дерев — то ягуар гострив кігті.

Із табору на острівку ми робили невеличкі походи в усіх напрямках, фотографували, ловили тварин. Нам пощастило зібрати цікавий матеріал. Лаурентіно Муньос ледве встигав препарувати наші знахідки — риб, плазунів, жаб, а також різних птахів: чапель, лелек, водоморозів, папуг і шулік. Багато дивовижних мешканців тутешніх джунглів ми зняли на плівку, і серед них — колонію чорних бакланів. Кілька сотень цих птахів гніздилося в обгорілих кронах всохлих дерев. Вони хрипко, химерно кричали. «Наче старі діди», — казав наш звукооператор Олле.

Стояла нестерпна задуха, навіть Лабан, дитя тропіків, був весь мокрий і важко дихав. Сонце майже цілий день немилосердно пекло, на небі не було ані хмаринки, температура в затінку досягала сорока градусів. Правда, води ми мали досить, щоб скупатися — звичайно, теж теплої, біля тридцяти градусів, але все-таки холоднішої за повітря, — однак купатися в Ла Апайї небезпечно. Найбільше, що ми собі дозволяли — це обливатися з черпака на березі або в човні. Та й то треба було поспішати, бо нас ніколи не покидали хмари кровожерних мух.

Чим же викликана така обережність? По-перше, в Ла Апайї повно крокодилів. Але ще страшніша за них піранья — риба-хижак, гроза людей і тварин, що живуть в Амазанас. Її ще називають «людоїдом».

Піранья (або пірайя чи піранха) — мабуть, чи не найжахливіша з усіх хижих риб на світі. Вона порівняно невелика, коротка, товста і тупоноса. Відомо три види її — найбільша, так звана «біла піранья», досягає тридцяти сантиметрів, а два інші види не довші як п’ятнадцять сантиметрів. Але зуби піраньї здатні нажахати кого завгодно. (Назву риби взято з мови індійців турі: піра — риба, анха — зуб). Щелепи в