Читати книгу - "Зоряні крила"

На секунду пілот розгубився і відскочив, щоб в наступну мить кинутися на інженера. Юрій побачив, як щось блиснуло, і в ту ж секунду вдарив Стенсльовського по руці. Він спізнився на соту долю секунди.

Сухий короткий постріл розлігся в лабораторії, і Волох важко і помалу, наче згинаючись у земному поклоні, впав на блискучий паркет. Від удару Крайнєва револьвер відлетів набік. Він лежав на паркеті, і з дула його ще тягся ледве помітний синюватий димок.

Хвилину всі стояли непорушно. З-під грудей Волоха нешироким темним струмком лилася кров.

Першим отямився Стенсльовський. Він перескочив через розпростертого Волоха, вибіг з лабораторії і побіг довгим коридором. Грюкіт його кроків повторювався багаторазовою лупою, і інженеру здалося, ніби Крайнєв женеться за ним, щоб схопити і роздерти на дрібнесенькі шматки.

Підлий тваринний жах гнав його все далі і далі від лабораторії. Він відчув себе безпечно тільки тоді, коли пробіг двері виходу. Він згадав тоді про револьвер, хотів повернутися, але махнув рукою і так і не сказав Дорну про нього, розповідаючи цю пригоду.

А в лабораторії на блискучій паркетній підлозі лежав Волох. Друзі схилилися над ним у розпачі, безсилі допомогти. Сльози стояли на очах Яринки. Юрій теж, одверто і не соромлячись, витер рукою прозору сльозу.

Волох умирав. Смерть заповнювала його груди, стискала подих, заморожувала гаряче серце. І коли вона була вже зовсім близько, прийшло кілька хвилин притомності. У ці хвилини думки були чіткими і ясними, як ніколи.

Губи Волоха тихо ворухнулися, і друзі нахилилися ближче. Він намагався говорити, але губи не слухалися. З'явилося дивне відчуття невагомості. В ці останні хвилини життя йому треба було так багато передумати і сказати своїм друзям.

— Не кляніть мене, що я сів на той проклятий аеродром, — ледве чутно, але цілком виразно прошепотів він.

Сльози готові були ясним потоком ринути з очей Юрія. Він похилив голову, щоб не бачити прозорих смертних очей Волоха.

Волох уже нічого не бачив, його повіки раптом стали важкими. Здавалося, вони самі закрили його очі. Останні думки, яскраві до болю, проносилися в свідомості.

Ось він летить над Красною площею в день першотравневого параду. А внизу несамовите весняне сонце грає на червоних полотнищах прапорів і полірованій сталі важких гармат. Очима він шукає і знаходить групу людей на лівому крилі мавзолею Леніна. Літаки пролітають, і Красна площа, як велетенський квітник, пропливає під ним. Це перший відповідальний політ Марка Волоха.

Тіло його зникло вже зовсім, тільки десь глибоко ще тліє іскра свідомості. Волох знає — це настає смерть, але жаху вже немає.

З густого туману на нього глянуло чиєсь обличчя, і Волох здригнувся. Обличчя було ніжне, оповите сумом, давно не бачене і дивно знайоме.

Волох навіть підвівся на лікті і розкрив очі. Це ж мати, це ж старенька Марія Волох дивиться на свого сина востаннє. Він хотів покликати її, але важкі тумани закрили любе, рідне обличчя, і Волох знову важко впав на паркет.

Крайнєв зрозумів — це смерть.

Яринка встала і пішла до дверей. За щось зачепила ногою, і воно з металевим дзвоном посунулося по підлозі.

Яринка нахилилася, машинально підняла з підлоги маленький револьвер сизуватої сталі і, не думаючи, поклала його в глибину апарата для випробування крила. Очі її затягала важка, непрозора плівка сліз, і до дверей своєї кімнати вона дісталася навпомацки.

Смертельна тиша опанувала весь будинок. Дорн, довідавшись про страшну подію, волів залишатися в кабінеті. Він відіслав Стенсльовського назад — провокатор був надто невитриманий.

Це був сірий і хмарний осінній вечір. Вітер перевалювався через високі стіни і вільно гуляв по аеродрому. Інколи він переносив велике жовте листя кленів і лип.

Десь за стінами росли величезні ліси, і осінь зривала їхній багряний убір. Інколи зривався дощ. Він падав кількома маленькими краплями, потім зупинявся, щоб десь у другому місці впустити кілька ледве помітних сльозинок. Ішла дощова непривітна осінь.

На аеродромі було порожньо, незатишно і холодно. Сухе листя падало на асфальт з тихим шарудінням.

Дорн, який зовсім зник на ці дні, дозволив друзям самим поховати Волоха. Він висловлював співчуття, він обіцяв суворо покарати Стенсльовського, але в голосі його Крайнєв чув відтінок задоволення.

Могилу було викопано в кутку аеродрому. Зняті шматки асфальту лежали поруч з купкою жовтої глинистої землі. Могила дивилася в небо, як чорне загрозливе око. Труна з тілом Волоха стояла поруч з ямою.

Крайнєв і Яринка стояли біля труни, прощаючись з мертвим другом. Чотири солдати стояли по другий бік могили, чекаючи знаку Юрія. Вони стояли закам'яніло, як статуї.

Юрій зняв вікно труни, глянув на обличчя Волоха.

— Я клянуся, друже, — урочисто сказав він, — що вийду звідсіля і повернуся тільки для того, щоб поставити пам'ятника тобі.

Він зачинив віко.

Солдати опустили труну в могилу. Грудки землі лунко падали вниз. Юрій стояв обличчям проти вітру і, невідомо для чого, рахував удари.

Одинокий листок летів над аеродромом. Вітер підносив його все вище і вище, щоб потім з височини шпурнути на землю. Листок не хотів падати на сірий шорсткий асфальт. Але вітер невмолимий, і листок з тихим шарудінням підповз до ніг Яринки.

Вона підняла його. Юрій теж дивився на сухий, блідий, майже прозорий листок. Обом одночасно він нагадав прозоре обличчя мертвого Волоха.

Перед, ними стояла стіна з важкого, сірого, перевіреного бетону. Вона була невідомої товщини і здавалася непорушною. Вона охоплювала аеродром міцним і похмурим кільцем.

Юрій подумав, що його клятва над труною Волоха може здатися глумом, коли згадати про