Читати книгу - "Зоряні крила"

Солдати вже засипали могилу. Вони рівняли і втоптували землю, щоб наново заасфальтувати це місце.

Крайнєв і Яринка поволі, не оглядаючись рушили до будинку. Незважаючи на ясне зеленкувате світло, він нагадував їм могилу, так тихо і пустельно було в його кімнатах і порожніх коридорах. Вони прийшли у вітальню і мовчки посідали в крісла. Почуття туги охопило їх.

Вони відчували одне до одного велику дружню ніжність, і коли, прощаючись, Юрій мовчки торкнувся чола Яринки сухими губами, вона нітрохи не здивувалася з цього незвичайного для Крайнєва вияву ніжності.

За стінами аеродрому йшла осінь, Вона відчувалася в прозорому, холодному, осінньому небі. Вона проходила за бетонними мурами, даючи знати про себе жовтими листками лип і кленів.

У будинку панувала звичайна тиша, інколи порушувана важкими кроками професора Шторре. Він поволі гуляв по коридорах, задумано перебираючи пальцями сиву бороду. У півсутіні сиве волосся здавалося блакитним.

Він міг годинами ходити отак, ні про що не думаючи, нічим не цікавлячись. Думки його пропливали неясні і розпливчасті. Тільки тоді, коли приходила думка про сипа, вони ставали чіткими.

Він до нестями любив свого єдиного сина і для нього ладен був зробити все на світі. Це була його справжня любов, сильна і сувора. Після того сніданку, коли Яринка сказала про смерть Вальтера, він ще не одержав відповіді.

Він чекав побачення з сином і не міг дочекатися. Місяць минав за місяцем, а Дорн жодного слова не сказав про свою обіцянку. Він наче забув про неї.

А Шторре кожного дня чекав, чи не покличе його Дорн для побачення з сином. І одного дня, коли чекання стало безнадійним, професор наважився піти в кабінет Дорна. До цього візиту він готувався особливо старанно. Він навіть заздалегідь заготував речення для початку цієї розмови. Він багато разів продумав цю розмову від початку до якоїсь страшної точки, де починалося невідоме. Старий професор боявся цього невідомого і відтягував розмову з дня на день.

І одного ранку він повідомив Дорна про своє бажання, навіть не бажання, а вимогу негайного побачення. Дорн відразу ж і дуже ввічливо відповів згодою. Відчуваючи, як колотиться в грудях серце, підходив професор до дверей кабінету Дорна.

Хвилину він стояв біля порога, ніби не наважуючись переступити, потім рішучо, різким рухом прочинив двері і зайшов.

Дорн сидів за столом. Він дивився в розкриту книжку. Жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі. Він ніяк не реагував на появу професора Шторре. Він навіть не підвів очей, щоб привітатися.

Ця нерухомість збентежила професора. Перед ним сиділа ніби не жива людина, а мертвяк. Усі так добре продумані і приготовані слова і думки вилетіли з голови професора. Він стояв, дивився на Дорна і не знав, з чого починати.

Нарешті Дорн підвів очі і хвилину дивився на професора. Він добре знав, чого прийшов професор, і не боявся цієї розмови.

— Прошу сідати, — вказав Дорн на стільця рукою. — Як ви себе почуваєте, професоре?

Голос його звучав глухо, стомлено, байдуже. Він знав наперед, чим закінчиться ця розмова, і поспішав її закінчити.

Професор зробив кілька кроків до широкого столу і, немов зломившись в колінах, сів у крісло. Він сидів, дивився просто у вічі Дорнові, і спокій помалу приходив до нього.

— Я хочу знати, — сказав він, переводячи погляд на синюваті нігті довгих старечих пальців, — я хочу знати, коли буде виконано вашу обіцянку. Я хочу знати, коли я зможу побачити Вальтера.

Вимовивши ці слова, професор глянув на Дорна і зустрів спокійний, навіть трохи насмішкуватий погляд безбарвних очей. Дорн розглядав його спокійно, як хорошу здобич. Він бавився з професором, як кішка з замордованою мишею. Він відчував свою повну владу над цим високим дідуганом. В ім'я спасіння власного сина професор ладен зробити що завгодно. Це була точка, довкола якої оберталося все його життя. Той, хто володів цією точкою, володів усім.

Дорн прекрасно знав про це. Саме тому так байдуже і впевнено чекав він кінця цієї розмови.

— Я вимагаю, професоре, — чітко і різко проговорив він, — щоб ви завтра ж розпочали інтенсивну роботу. Ви й досі не закінчили роботи над вашим крилом. Це дивує мене, професоре.

Він одрубав останню фразу і кинув на стіл маленького олівця. Коричньовий олівець котився по столу, і, стежачи за ним, професор Шторре напружено думав — впаде чи не впаде? Зараз це чомусь здавалося надзвичайно важливим.

Олівець не впав. Він докотився майже до краю і затримався. Хвилинку Шторре мовчав.

— Ви нічого не сказали про свої обіцянки. Коли я побачу сипа?

Дорн незадоволено поморщився. Професор був надто упертим. У думках промайнуло рожеве дитяче обличчя Яринки. Через це кляте дівчисько він має стільки зайвих турбот.

— Ви дивуєте мене, професоре, — сказав він, ліниво розтягуючи слова. — Адже я виконав усе, крім останньої обіцянки. Але можу вас запевнити, що ви побачите свого сина дуже скоро. Це так само вірно, як існування цього буднику.

— Це неправда. Його вбили, — прохрипів Шторре. — Ви брешете.

Дорн усміхнувся поблажливо. Йому зовсім неважко було говорити з людиною, яка не володіла собою.

— Коли ви вірите цьому дівчиську більше, ніж мені, то це особиста справа. За два місяці ваш син буде тут. Все.

Дорн встав з крісла. Аудієнцію було закінчено. Він очікувально дивився на Шторре. Професор і не думав вставати, сидів у кріслі важкий і великий, як брила каменю, дивлячись на Дорна знизу вгору, і з кожною секундою очі його наливалися темною кров'ю.

— Ви брешете, — крикнув він, і голос