Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Ось як вийшло, що Ян, якого ви, Фанні, добре знаєте, став моїм сином…

Вона взяла свою чашку, ковтнула трошки.

Навколо нас, як завжди в обідню годину, всі столики були поспіль зайняті веселими гомінливими відвідувачами. Та весь цей виставлений напоказ добробут будив у мені відразу. Я пригадала, як ми з Яном сиділи в його скромній кімнатці за простим дерев'яним столом: каву тоді він налив в алюмінієвий кухоль для себе і в дорогу порцелянову чашечку — для мене. Я вбачала в цьому витонченість зубожілого справжнього аристократа, — вона так подобалася мені у Капітана й Гійома, її я знайшла і у Яна. З легким почуттям гордості й задоволення я уявляла собі трохи дикувату Янову постать на тлі цього метушливого натовпу завсідників дорогої кондитерської. Потім, ніби прокинувшись од своїх спогадів і повертаючись до іншої дійсності, до років війни та злигоднів, я знову побачила перед собою маленьку жінку зі страдницьким обличчям, почула її тихий голос: вона розповідала про Яна.

— Колись, Фанні, ви самі станете матір'ю, — говорила вона, зазираючи в глибину моїх очей, ніби хотіла заволодіти всією моєю увагою. — Напевно, матимете маленького хлопчика, сина чотирьох років. Можливо, він буде білявий і гарний, — адже про це мріють усі матері. Можливо, він буде безмежно ласкавий, ніжний і водночас гнівливий, гарячий. І якщо, через багато років — о, я не бажаю вам цього! — у вас віднімуть усю ту ніжність, до якої ви звикли, і це завдасть вам великих страждань, як ця дитина завдає страждань і болю мені,— тоді, я певна, ви пригадаєте матір Яна і зрозумієте її…

Вона дивилася кудись удалину, крізь шибку вікна, — мабуть, давні спогади й досі поставали перед нею, невідступно переслідували її.

— Він був тоді зовсім маленький: п'ять років. Ні, навіть п'яти ще не минуло! Обнімав мене своїми рученятами міцно-міцно, наче хотів задушити, і вигукував: «Мамусенько моя гарнесенька, мила, ти друг мого серця!» Він дуже любив слухати казки. Але спершу завжди питав: «Це буде казка не про злого вовка, скажи?» І я розповідала йому про коника, який пішов на ярмарок, щоб побачити, як там крутяться й перевертаються дерев'яні іграшкові коненята, або про хитру лисичку-сестричку, яка ніколи не поспішала…

Бувало, у нього траплялися приступи нестримного гніву, просто так, без причини.

Якось за столом він раптом так розлютився, що потягнув на себе скатертину, звалив на підлогу всі тарілки й пляшки, і весь посуд розбився вдрузки. Довелося замкнути його в коморі на горищі. Коли він знемігся від крику і ми знову помирилися, він не хотів бачити мене сумною й зажуреною: «Усміхнися, мамо, ну прошу, усміхнися!» Він наказував так владно, і сам так мило усміхався усім своїм ніжним гарненьким личком, що я мусила йому коритися…

У нього була маленька тачка, і він часто возив її по всьому садку, збираючи груші. В ті дні, коли приходив садівник, Ян майже не відходив од нього. Стромляв у землю різні сухі палички і вірив, що вони пустять паростки, садив каштани чи настурції. А коли я просила його кудись піти зо мною, він поважно відказував: «Я не можу, в мене дуже багато лоботи!..» Він так і казав: «лоботи»…

А одного разу…

Поринувши в свої любі спогади, жінка, здавалося, зовсім забула про мене. І мені не треба було ховати від неї хвилювання, що проти моєї волі пойняло моє серце. Так от яким він був, Ян. Маленьке хлоп'я, ніжне й уперте, чиє дитинство минало в товаристві старого садівника й вічно сумної, меланхолійної матері. І це Ян, а я думала, що знаю його, що він цілком належить нам! А він прийшов до нас, у Сонячні Дзиґарі, уже виліплений, сформований своїм попереднім життям, про яке ми нічого не знали, бо він не вважав за потрібне про нього говорити.

Його минуле було таємницею, яка належала тільки йому і цій жінці, таємницею, зітканою п'ятнадцятьма роками спільного життя. І я відчула, що не можу вже вважати Яна ніби членом нашої сім'ї й затримувати його біля нас. Він раптом знову став чужою, сторонньою людиною, щоправда, дуже дорогою для нас. Він прийшов, щоб віднайти свої законні права і знову піти від нас. І я намагалася перед тим, як його заберуть у нас, принаймні запам'ятати ще кілька подробиць із його життя.

— А потім, — вела жінка далі,— він пішов до школи. Мені довелося продати млина, що лишився мені по смерті чоловіка, і купити книгарню в Бове, я держу її й досі. Ян повертався зі школи додому раніше од мене, бо я ніколи не зачиняю крамниці до сьомої години. І майже завжди я знаходила вдома накритий стіл, підігрітий обід, — хлопчик ждав мене, готуючи уроки. Поки ми їли, він розказував усе, про що дізнався з підручників і книжок. Я захоплювалась його розумом і кмітливістю. Поступово він виростав, і я вже не наказувала йому, а сама, траплялося, просила у нього поради. Він став моєю силою й гордістю. Здійснювалося все, про що я мріяла, чого сподівалася від своєї дитини! Він був такий серйозний, прямодушний. І водночас такий добрий, уважний — аж до того дня, коли… Голос її на мить урвався.

— Через кілька місяців після того, як він закінчив колеж і склав іспити на бакалавра, я тяжко захворіла на запалення легенів. Цілий тиждень мені було дуже погано, і я вже не сподівалася вичуняти. Ян доглядав мене зі зворушливою відданістю. Одної ночі я наче розум втратила, собі на лихо. Не хотіла, не могла вмерти, не признавшись йому, що я не рідна мати… Єдине, що я тоді приховала, — це смерть його батьків. Я просто сказала, що вони десь безслідно зникли… В ту хвилину він нічим не зрадив своїх почуттів. Так само старанно доглядав мене, аж поки я одужала.

Жінка замовкла на мить, важко дихаючи, потім затулила обличчя руками, ніби хотіла захистити себе від якогось наслання, і знову тихо заговорила:

— Одного вечора він довго не вертався. Я прислухалася до кожного звуку,