Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Прізвище цього підозрілого типа було Гуцул. Під час повстання проти гетьмана він створив і очолив 1-й Меджибізький совєтський полк, з яким опанував Старокостянтинів. За бешкети проти жидів його роззброїв отаман Біденко. Гуцул одразу подався до ставки. Звідти повернувся з мандатом на формування кінноти. Одягнувши своє воїнство у все чорне із золотими позументами, він узявся грабувати населення «під виглядом боротьби з бандитизмом». І ось тепер цього борця за чуже майно Оскілко відправив «на перевиховання» [113, с. 83].

Гуцул одразу заявив, що «на позицію курінь присланий помилково» і завтра його ешелони від'їжджають до Звягеля (Новограда-Волинського). Він пояснив, що призначенням куреня є «праця в запіллю й боротьба з бандитизмом» [113, с. 82].

Під час розмови роздивився Пузицький і «штабних старшин» цього «борця за Україну». Були тут «російські пажі», ліцеїсти та якісь «темні добродії». Начальник штабу виявився студентом-медиком Новоросійського (Одеського) університету. Про Гуцула ж казали, що він колишній каторжанин. «Української мови, за невеликим винятком, ніхто не знав» [113, с. 83].

Полковник Пузицький не міг допустити, щоб така «жирна риба» виплила з рук… Непростою виявилася боротьба, бо в курені зібралося 120 вершників, добре озброєних і на расових конях. Ці «козаки» продемонстрували досить рішучості, коли мова зайшла про долю їхнього майна. Їм справді нелегко було розставатися «зі своїм маєтком» — потягами, повними борошна, сала, масла, цукру, меду, зерна і шкіри. Та все ж, як не пручалися вони, награбоване майно («на сотні мільйонів») у куреня було відібрано і передано до постачання групи. Зі шкіри одразу почали шити чоботи козакам Коростенської групи» [113, с. 83].

Тим часом розвідка доповіла, що Овруч утримували два полки таращанців, номерний полк піхоти, батальйон матросів і «курінь жидівської гвардії». Шквальним вогнем готові були накрити українців і 12 гармат та два бронепотяги.

На півдні від Овруча Пузицький зауважив дві лінії окопів. Полковник не міг навіть розраховувати взяти місто денною атакою, тим паче що не вистачало надійних частин, а здеморалізованих було до біса. Тож Пузицький вирішив атакувати вночі…

Ворог помітив республіканців ще на підступах до міста й почав обстрілювати їх із гармат. Усе ж о 1-й годині ночі сірожупанники були в Овручі. 1-й Сірий полк під командою Анатолія Костика опанував горби, які з півночі оточували місто. Чорному куреню Пузицький наказав захопити ворожі гармати, але отаман Гуцул мав свої плани. Його воїнство взялося до «своїх прямих обов'язків» — грабунку. «Тільки темна ніч урятувала грабіжників від смерті», — стверджував Пузицький, якому не вдалося покарати винних [113, с. 85].

Червоні так завзято тікали, що забули навіть своїх поранених, які лежали серед міста на селянських підводах. На допиті ті казали:

— Уж больно харашо стрєлялі ваши бранєвікі, даже матроси і тє удіралі.

На світанку 28 січня Пузицький вислав уперед кінну і пішу розвідки та бронепотяги. Але за 5–6 верст панцерники зупинилися, бо ворог зняв дві версти рейок і вивіз їх із собою. Червоні отаборилися за 10–12 верст від Овруча на лінії сіл Гладковичі — Кирдани — Жалень.

Овруцькі жиди, до яких дійшла інформація від коростенських одновірців про порядок і «протипогромницькі настрої» сірожупанників, уранці відкрили крамниці. Більшовики, навпаки, перебували в депресії. Один з полків замітингував, не бажаючи воювати проти українців, бо, як виявилося, ті ніякі не буржуї, а борються за свободу.

Ситуація вимагала продовження рішучого наступу, щоб захопити Мозир. Так принаймні вважав Антін Пузицький. Але командувач Північним фронтом Володимир Оскілко план операції не схвалив і наказав закріпитися в Овручі.

За вміле керування боєм за Овруч начальник Коростенської групи 27 січня 1919 року представив Василя Проходу на підвищення до рангу сотника.

В успіхові Коростенської групи отаман Оскілко поважної ролі не відіграв. А от начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв (генерал-майор російської армії) завжди давав Пузицькому вичерпну інформацію про ситуацію на фронті й цінні поради. «Він був майже єдиний воєнний діяч, — згадував Василь Прохода, — який реально оцінював обставини і своїм розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як то сталося на Сході та на Півдні (України)». До того ж його можна було викликати до телефонного апарата в будь-яку годину дня і ночі. «Правдоподібно, він спав біля нього», — писав Василь Прохода [96, с. 290, 291].

Високо оцінював Всеволода Агапієва і полковник Пузицький. «Хоч генерал Агапіїв зле висловлювався українською мовою, але він всією своєю істотою був українцем, — зазначав він. — Його палка натура була цілком віддана українській справі. Наскільки можна було він ганьбив «отаманію», а з нею й наказного отамана (Олександра Осецького), який, на його думку, руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим реальним життям». Агапієв боровся з хаосом, що запанував на фронті, в запіллі, «і навіть у Рівному» [114, с. 13]. Посилював дієздатність Північного фронту чудово налагоджений Агапієвим телефонний і телеграфний зв'язок.

Зі знаками оклику згадував свого начштабу й Оскілко. «…(Агапієв) хоч і був москалем, — писав він, — але віддавався українській справі цілковито і працював день і ніч… був неоціненним чоловіком, здібним і високоталановитим старшиною генерального штабу, з великою ерудицією та знанням свойого діла, нерозлучним моїм помічником і порадником у кожній військовій справі, чесним чоловіком і справедливим до своїх підлеглих» [77, с. 46].

А ось що писав про себе сам Агапієв: «Я по происхождению русский… но всегда был противником как большевистского, так и деникинского монархизма и централизма. Я сторонник широкого демократизма и принципа самоопределения наций. Украину я люблю и служил ей еще в декабре 1917 г. и в 1918 г. при Центральной Раде, а также в 1918 году при