Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Войта розгублено зупинився. Брудний розстебнутий кітель, що висів на плечах дядька, мабуть, був колись цісарсько-королівською уніформою.

— Пробачте, ви тутешній залізничник? — Здавалося, чоловік, який відпочивав на колодах, глухий. «Та несподівано він глибоко затягнувся і, випустивши хмару диму, процідив крізь зуби.

— Так.

— А чи не скажете, коли пішов останній поїзд на Клатови?

Залізничник промовистим рухом сукуватого пальця показав через плече кудись назад. Войта глянув у тому напрямку і побачив обдертий аркуш паперу, на якому вгорі красувався сміливий напис: «Розклад руху».

Марек підійшов ближче. Розібратися в розкладі руху врановської станції й справді не було проблемою, Войта одразу встановив, що в напрямку Піхов — Клатови щодня проходять три поїзди: о 6.10, о 12.35 і о 17.03. Він глянув на годинника — без чверті одинадцята.

Войта замислився. «Чи міг убивця Тламіхи встигнути на перший поїзд? Безперечно! Він і вночі міг подолати цей важкий незручний шлях і приїхати у Вранов перед третьою годиною ранку. Войта ще раз оцінив трюк «резерву» з підстроєним самогубством. Звичайно, йому треба було завести в оману слідчі органи, або принаймні використати їхню розгубленість до шостої години ранку. Якби одразу встановили, що це вбивство, то органи безпеки ще вночі блокували б навколишні дороги і зробили б неможливим або принаймні утруднили його відступ.

Зупинивши погляд на відірваному шматку розкладу поїздів, яким погравав вітер, Войта, ніби звертаючись до нього, урочисто проголосив:

— Самокритично визнаю, що я зробив страшенну дурницю! Мені пощастило вирвати у злочинця три дорогоцінні години, а от скористатися з цього не зумів, віддавши перевагу роздумам і умовиводам. Правда, і це треба визнати, — значною мірою позначилося дурне становище приватника, роль якого мені доводиться грати у цій історії. Де вже там діяти, коли не певен, мусиш чи не мусиш, маєш чи не маєш на це право. Але годі! Ранкова п'ятнадцятихвилинка самокритики скінчилась. Тепер треба переконатись, чи справді «резерв» ретирувався саме цим шляхом.

Войта рішуче сів на колоду.

— Даруйте, ви чергуєте від самого ранку?

Кущисті брови підскочили вгору. «І чого ото чіплятися до людини?» — промовисто говорили колючі очі.

— Так! — відповів залізничник тоном, який, мабуть, обирав Цезар, проголошуючи свої історичні промови.

Войта не здавався.

— А ви тут стрілочником працюєте? — вів далі Войта лагідним голосом, на який тільки був здатний. Цього разу «балакучий» чолов'яга подивився на незнайомого. Докірливими очима пильно оглянув настирливого співрозмовника і втретє промовив:

— Так! — Це пролунало наче славетне «Хуг!» індійського вождя.

— А касира, що продає тут квитки, зараз немає?

Чоловік несамовито закрутив головою, потім дістав з рота люльку, ніби вона раптом стала йому не до смаку, сунув її в кишеню і, намагаючись надати своїм словам відповідної його посаді ваги, повідомив:

— Це я.

Войта вже не сумнівався, що цей працьовитий службовець виконує обов'язки чергового по станції, телеграфіста і самого начальника станції — але не це було головне. Марек демонстративно витяг з гаманця десятикронний папірець і, помахуючи ним (за чим його сусіда стежив з надзвичайним інтересом), сказав:

— Я розумію, що забираю у вас дорогоцінний час, але що поробиш, коли зі мною трапилася неприємність! Ми приїхали сюди з приятелем погуляти і вночі загубили один одного; отож я й хотів узнати, чи не поїхав він додому. — Не дочекавшись відповіді, Войта додав: — Виїздив звідси хто-небудь ранковим поїздом?

Залізничник спостерігав за грошима, що пурхали в нього перед очима з виразом, який можна побачити на обличчі колекціонера, що вивчає нікарагуанський унікальний екземпляр з водяними знаками. Тільки коли кредитка опинилася у нього в руках, старий миролюбно кивнув головою і сказав:

— Звичайно, що їхали! Ну, ота Мотичка і стара Рихотова, вона поїхала, мабуть, у місто до зубного лікаря.

Войта був у відчаї, але не показав цього.

— Ну, а мого приятеля не було? Такий худорявий, трохи вищий за мене і з велосипедом.

— Був тут якийсь, — мовив дідок байдуже. — Але без велосипеда.

— Ну, слава тобі господи! — зітхнув для годиться Войта з полегкістю, хоч у самого жили на скронях мало не лопалися від хвилювання. — Квиток він до Праги купив, еге ж?

— До Клатов, — процідив чоловік після тривалого мовчання.

— Гм, може, це не він, — усумнився Войта. — А який він на вигляд?

Сусіда нахмурив брови. Мабуть, йому здалося, що за десять крон від нього вимагають забагато.

— Як ви й сказали: високий, худорлявий.

Войта відчув, що настав вирішальний момент: чого він не довідається зараз, не довідається вже ніколи. Використовувати своє службове посвідчення не хотілось. Побоювався, що неговіркий чоловік замкнеться зовсім. Звичайно, до його серця веде інша стежка! Войта поволі витяг синю двадцятип'ятикронку і розгладив її на коліні. Служитель розкрив рота і недовірливо глянув на нього. Войта нахилився і прошепотів:

— Признаюся вам, дорогий пане! Те, що я сказав раніш, — неправда. Справа тут зовсім інша: я приїхав сюди, до Шумаржова, у відпустку, разом з жінкою. Але розумієте, я вже давно підозрював, що у дружини хтось є. А вчора, будь ласка, приїхав до неї франт аж з Праги! Мене якраз удень не було, і дізнався про все тільки ввечері. Ну, звичайно, влаштував скандал і кинувся за кавалером, щоб нарешті розрахуватися з ним. І от маєте: він утік, а я й не знаю, хто він і який на вигляд… — Войта помовчав, висмоктана з пальця історія здалася йому до того ідіотською, що він сам, якийсь час почував себе ніяково.

Та добряга-залізничник байдуже кивнув: «Буває!»

— Коротко кажучи, — вів далі Марек, — мене це дуже цікавить, і я не поскуплюся. Цей папірець може стати вашою власністю, якщо ви розповісте про цього негідника все, що знаєте.

Служитель пожадливо ковтнув слину і почухав голову. Потім надів форменого кашкета і, відділяючи кожне речення довгими