Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Ну, що там, не так уже, того, й багато. Цей чоловік прийшов перед самим приходом шостки. Як ви й казали — високий, худий. Купив собі квиток до Клатов і сів у останній вагон.

— Який він на вигляд?

— Так я ж кажу: худий. Нічого в ньому немає особливого. То я дивуюся вашій пані. Йо, а ще він загубив окуляри.

— Звідки ви знаєте?

— Він сам казав! Подав мені до віконця шість сорок дрібними. Але я обережний, бачу одразу — підсунув не десять гелерів, а якусь погань! І справді: це була бозна-яка стара монета, навіть за Австрії такі не ходили.

— Як? — Войта не втримався, щоб не вигукнути.

— Ну, я ж кажу! Тоді я гукнув його, і він забрав ту погань, а замість неї дав справжні десять гелерів. І ще сказав: пробачте, мовляв, я загубив окуляри.

Войта сунув руку в кишеню, витягнув і показав староримську монету.

— Отака?

Чоловік зневажливо хмикнув.

— Йо, точно така. Бачите, вся збита… — Він сплюнув і спокійно забрав з Войтиного коліна двадцятип'ятикронку.

— А яке волосся у цього хлопця?

— На голові в нього була шапка, — буркнув залізничник і, підвівшись, мовчки почвалав за пристанційну споруду.

Войта нерухомо сидів на колодах, його серце билося переможно. «Отже, ви таки були тут, «пане резерв»! Ваша особа не зникла безслідно. Хотілося б мені тільки знати, для чого ви носите у кишенях стародавні монети? — Марек ретельно розправив пожмакану сигарету. — Ось питання, на яке треба відповісти… Воно дуже й дуже важливе…»

Ну що ж, іншої відповіді не може бути, крім тієї, що злочинець має до старих монет якесь безпосереднє відношення. Або він колекціонер, нумізмат, або… або працює в такій установі, що мусить ними цікавитись.

Яка ж це установа? Ну, скажімо, антикварний магазин… або музей…

Ні, друже! Не все тут зрозуміло. Припустімо, цей здогад правильний. Та чи логічно, щоб невідомий брав цінності з собою в дорогу? Та ще в таку дорогу… Цього я не можу зрозуміти. Навіть фанатизмом збирача не можна це пояснити. Хіба що…»

Раптом Войту осяяла смілива, але прийнятна думка.

Комбінації закружляли в голові, наче зграя голубів, поки що безладно і неясно. Та Марек зрозумів, що відступити не зможе, він мусить іти далі по свіжих слідах, навіть заради одного процента надії.

Войта ще раз глянув на розклад. «Поїзд буде за годину. Наступний о 17.03. Ага, цим поїздом поїде з Піхова Яна. Обіцянка провести дівчину на вокзал залишиться невиконаною! Марно чекатиме велосипед Еміль, прийде Їрка, щоб запросити на збори, та й піде ні з чим, а тітка Вожена засушить мій обід і сама над ним всохне від злості… — Він посміхнувся. — Нічого, я ще повернуся. Тільки — як би там у Клатовах не було — треба ще заїхати до Праги і передати все Карелові та хлопцям. Це обов'язково! А тепер використаємо час і обмізкуємо всю цю історію ще раз від початку й до кінця…»

Коли за хвилину залізничник глянув на свої улюблені колоди, то побачив там ошуканого чоловіка, який сидів, мугикаючи журливу пісеньку і полосуючи пісок кривим ножем. Він зітхнув і похитав сивою головою.

Велосипед Войта відправив багажем до Піхова, а за п'ять хвилин до приходу поїзда купив квиток. Повертаючи Войті здачу, дідусь додав до неї й пораду, цього разу зовсім безкоштовно:

— Не беріть усе це близько до серця. Дайте вашій пані кілька разів з лівої, а потім з правої, і вона забуде про всі ці коники!

Войта пригнічено знизав плечима і відійшов.

Старшина Коукол хвилин десять лаяв усе на світі, потім хвилин десять бігав по кабінету наче зацькований, нарешті схопив із свого бездонного складу зелений капелюх з сойчиним пір'ячком і вибіг на вулицю.

У нього нестерпно розболівся зуб.

Станда ненавидів свої рідкі, зіпсовані зуби. Безліч разів давав слово піти повиривати їх, натомість вставити шикарну, а головне, безболісну щелепу. Та далі обіцянок, на які в хвилини нестерпного болю він був дуже щедрий, справа не рухалася. Тільки-но йому ставало легше, як світ знову набував своєї звичайної чарівності, і Станда знаходив безліч протилежних доводів. Хіба не жахливо, мовляв, двадцятисемилітньому молодикові мати фальшиві зуби. Але глибоко, під усіма ідейними мотивами, лежав головний — Станіслав страшенно боявся. Так, так, людина, яка за шість років служби на кордоні, а згодом у Корпусі безпеки була прикладом мужності, боялася зубного лікаря. Тому й тепер Коукол ладний був гасати вулицями, тужно очікуючи тієї хвилини, коли приступ закінчиться.

І справді, вчетверте подолавши маршрут Національний театр — Карлів міст недалеко від червоної споруди лазні, Станда відчув, що в зубі перестало боліти. Він зупинився: світ помалу набував своїх живих барв, знову на блакитному небосхилі посміхалося сонце, люди навколо стали люб'язні, ласкаві.

«Новонароджений» старшина зупинився і з насолодою задивився на блискотливу Влтаву. Душа його співала. «Чарівний світ!» — подумав Коукол і з прикрістю відчув, як хтось ззаду дуже грубо штовхнув його. Він сердито повернувся. Це був юнак у синій формі військового льотчика з трьома зірочками надпоручика. Молодик вискочив з-за рогу біля музею Сметани, і лихі слова, які ось-ось мали зірватися, прикипіли до вуст Станди, коли він побачив схвильоване обличчя офіцера.

Той щось пробуркотів, мабуть вибачення, перехилився через перила, розірвав на шматки якийсь папірець і кинув у воду. Потім наче божевільний помчав до трамвая, що саме зупинився. Почувся страшенний скрегіт гальм. Великий грузовик застиг, мало не зачепивши льотчика. Шофер, виглянувши з кабіни, відчайдушно вилаявся. Та офіцер не звернув на нього уваги. Він стрибнув у вагон, і трамвай рушив…

Старшина плюнув. Коукол ще ніколи не бачив на вулиці так до нестями стривожену людину. Водночас Станда помітив два шматочки паперу, які вітер заніс на міст.

Він непомітно наступив на них і подивився туди, звідки вискочив стривожений