Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

надпоручик. Це був глухий безлюдний закуток набережної, що збігала до самої річки. Нічого вартого уваги, лише самотній літній чоловік, замріяно спершись на перила, милувався плином хвиль. Трохи згодом він випростався і помалу вийшов на тротуар, пройшов повз Станду і зник у натовпі перехожих, що поспішали в напрямку Національного театру…

Старшина ворухнув плечима. «Навряд, щоб оцей спокійний, гладенький пан у пенсне розхвилював надпоручика!» — Добряга Станіслав не мав навіть гадки, що поряд пройшов головний організатор подій, якими цікавились і він, і ще вісім співробітників Міністерства внутрішніх справ під керівництвом капітана Котрбатого, і його друг Войта Марек на далекій Шумаві…

Коукол нахилився, підняв папірці, і, сівши на лавці, з інтересом почав розглядати їх. Вони його зацікавили.

Це були шматочки фото. На одному збереглася частина голови чоловіка і чиясь рука, що, мабуть, покоїлась на його плечі. На другому з першого погляду не можна було нічого розібрати. Але уважно придивившись, Станда зробив висновок, що це зігнута нога. М'які обриси литки свідчили, що то нога жінки…

Стенда осміхнувся. Фотографія зображала, мабуть, надзвичайно цікаву картину! Коукол замислився, потім сховав обидва шматки в кишеню і сів у трамвай, що прямував до ресторану «Під терням» на Соколівській вулиці у Карліні, до ресторану, який облюбував свого часу Алоїз Піттерман.

Станіслав знав, що офіціант ресторану допомагає міліції. Без такої допомоги громадській безпеці важко було б устежити за представниками так званого дна великого міста, залишки якого, уникаючи світла і праці, живилися з нечистих джерел.

Ресторан «Під терням» складався з невеличкого темного приміщення, де містилася стойка, і порівняно пристойного залу для відвідувачів. Старшина скромно сів до столу недалеко від стойки, за яким кілька галасливих чоловіків, очевидно, різались у тридцять два розбійники [15] , і замовив собі пива. Глянувши на офіціанта, Коукол впізнав у ньому людину, заради якої прийшов сюди. Смакуючи пиво, він чекав слушної хвилини.

Картярі так кричали, ніби голосові зв'язки у них були з наждаку. За сусіднім столиком кривий чоловічок, тримаючи газету, викладав свої міркування самотньому гостеві, який сидів у протилежному кутку.

— Будь ласка, — волав він, потрясаючи газетою, — тепер вони очуняли і збираються летіти у космос! От діла, га? Мало того, що б'ються на землі, так іще будемо воювати за зірки. Я б ото взяв такого «героя» разом з його ракетою і сказав: не сунься ні до яких космосів, а радій, що сидиш на своєму заду!

Гість похитав головою і філософськи зауважив:

— Якби існував який-небудь пан бог, він би цього не стерпів. «Я вам дам космос, волоцюги!» — гримонув би, і ми б принишкли. А то он воно що робиться, як його немає!..

Старшина посміхнувся куточками губів. Нарешті трапився зручний момент! Він підвівся і попрямував до туалету.

У коридорі Станда зупинив офіціанта.

— Доброго здоров'я, пане Шматлік! Привіт вам од пана Чигака. Пан Шматлік уважно оглянув незнайомця.

— А ви що, новий?

— Так, — кивнув Коукол по-дружньому. — Їржичка. Можливо, я тут деякий час побуду. Ну, а що нового у вас?

Офіціант завів його у закуток біля сходів і прошепотів, витираючи вологу лисину:

— Загалом нічого нового, пане інспектор. Тільки подзьобаний Буреш кудись зник, і я нещодавно чув, як розмовляли про нього та про якийсь годинник.

Станда не мав ніякісінького уявлення про Буреша, але розуміюче кивав головою.

— Цікаво, цікаво. Ну, а от скажіть, чи не ходить сюди останнім часом який-небудь незнайомий? Я маю на увазі більш-менш регулярно…

— Маєте рацію, ходить, — промовив заклопотано пан Шматлік. — Взагалі я його не знаю, він з'явився несподівано днів п'ять тому і відтоді буває щодня. Майже цілий ранок сидить тут, п'є каву, а після обіду приходить знову. Сьогодні був від восьмої ранку до пів на дванадцяту…

Коукола це повідомлення зацікавило. Кілька коротких запитань, і в уяві Станіслава постав образ цього гостя: молодий блондин з ріденьким волоссям, невисокий на зріст, під оком бородавка, на руці великий перстень з чорним каменем. Читає, мовляв, геть усі газети, що є в ресторані, і розгадує в них кросворди.

— Добре, пане Шматлік, — мовив старшина, — я вам ще подзвоню, і якщо цей дивак буде тут, зайду поглинути на нього. — І щоб умотивувати свою зацікавленість, додав конфіденціально. — Розумієте, закручується одна штука…

Досвідчений офіціант примружив око.

Станда повернувся до столика і, не послаблюючи уваги, випив пиво. Він уже заплатив, коли двері з тріском розчинилися і хтось зупинився на порозі.

Старшина мало не зойкнув од подиву і несподіванки: це був схвильований надпоручик, що налетів на нього годину тому на Сметановій_набережній!.. Тепер він здавався спокійнішим, але Коукол нараз помітив розпач і розгубленість у його очах, гримасу напруженості на обличчі. Надпоручик зупинився біля стойки, замовив горілки, одним духом перехилив чарку і разу вийшов. Коукол вислизнув за ним. Він побачив, як той увійшов у будинок навпроти.

Станіслава охопило дивне почуття занепокоєння і гострої цікавості. Не вагаючись ні секунди, він невеличким півколом перетнув вулицю і теж зайшов до будинку. Під'їзд типового будинку початку століття обдав його холодом і специфічним запахом.

На сходах почулися кроки людини, що піднімалася вгору. Навшпиньках Станда рушив слідом, намагаючись визначити відстань. Та раптом над ним сухо грюкнули двері.

Коукол обережно піднявся на третій поверх і в нерішучості зупинився: це могло бути й тут, а може — поверхом вище. На площадку сходів виходило четверо дверей. Коукол підійшов, прочитав таблички з прізвищами власників квартир, але вони нічого йому не сказали. Те саме він зробив і на четвертому поверсі, і знову нічого. Тоді він заплющив очі і з відкритим ротом почав прислухатись. Скрізь було тихо.

Старшина починав вагатись. Власне, він не мав ніяких причин залишатися тут, але щось примушувало бути насторожі. Нарешті Станда прийняв компромісне рішення — піднявся ще поверхом вище і загадав собі почекати півгодини. Якщо за цей час нічого станеться, тоді… Але так довго