Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Уже знайома суміш — та цього разу в ній більше страху, ніж цікавості, — розливається в мене в животі. Це паршиве ­відчуття.

— Мені сказав Імберт, а він почув це від Монсефа. Корвіна лютує. Пенумбру спалять. Спалять! Це мій кінець! Це твій кінець! — Він тицяє пальцем у Розмарі Лапін. У неї тремтять щоки.

Я геть нічого не розумію.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що містера Пенумбру спалять?

— Не його самого, а книжку… його книжку! Це нічим не краще, навіть гірше. Краще б тіло, а не слова. Вони спалять його книжку, як це було із Саундерсом, Моффатом, Доном Алехандро, ворогами Нерозривного Корінця. Він, його, Ґленко, та що найгірше — у нього десяток новачків. Усі покинуті, загублені. — Він дивиться на мене вологими розпачливими очима й жалібно додає: — Я майже закінчив!

Я таки втрапив до якогось культу.

— Містере Тінделл, — сухо кажу я, — де вона? Де та бібліотека?

Тінделл хитає головою.

— Не знаю. Я ж тільки початківець. А тепер ніколи, ніколи не стану… якщо тільки… — Він підводить голову. У його очах зблискує вогник надії, і він ще раз питає мене: — Ви можете керувати книгарнею?

Я не можу керувати книгарнею, але можу її використати. Завдяки Тінделлу я дізнався, що Пенумбра десь утрапив у біду, і я певен, що з моєї вини. Я не розумію як і чому, але це точно через мене Пенумбра кинувся пакувати речі, і тепер я не на жарт за нього непокоюся. Цей культ, схоже, вигадано для того, щоби вводити в оману старих книголюбів — така собі саєнтологія для вчених пенсіонерів. Якщо це справді так, то Пенумбра вже добряче заплутався в їхніх тенетах. Отож годі тупцяти на місці й губитися в здогадах: необхідно обнишпорити цілодобову книгарню містера Пенумбри, і, може, вдасться знайти якісь відповіді.

Та спершу мені треба проникнути всередину.

Близько полудня наступного дня я, зіщулившись, стою на Бродвеї й роздивляюся товсте скло вітрини, аж тут біля мене нізвідки з’являється Олівер Ґрон. Господи, як можна ходити так нечутно з його комплекцією?

— У чому річ? — питає він.

Я уважно дивлюсь на нього. А що, як Олівера теж уже затягли до цього культу?

— Чому ми стоїмо надворі? — продовжує він. — Тут холодно.

Ні. Він така ж стороння людина, як і я. Та, може, у цієї сторонньої людини є ключі.

Він хитає головою.

— Двері ніколи не зачинялися. Я просто заходив і займав місце містера Пенумбри.

Так, а я займав місце Олівера. Але зараз Пенумбри немає.

— Доведеться стовбичити тут.

— Ну, можна спробувати пожежний вихід.

Двадцять хвилин по тому ми з Олівером кидаємо в бій свої навички скелелазіння, натреновані завдяки тінистим стелажам Пенумбри. У крамниці господарських товарів за п’ять кварталів звідси ми придбали розкладну драбину й поставили її у вузенькому завулку між книгарнею і стрип-клубом.

Сухорлявий бармен, що працює в «Дупцях», теж тут, він сидить на перевернутому відрі й потягує цигарку. Кидає на нас однісінький погляд і повертається до свого телефона. Здається, він грає у «Фруктового Ніндзю».

Першим іде Олівер, а я тримаю драбину. Потім лізу за ним. Ми приземляємось на якійсь незвіданій території. Я непевно уявляв, що мав би бути такий завулок і десь у ньому — пожежний вихід, та досі не збагну, як той пожежний вихід сполучається із самою книгарнею. Ми перебуваємо в дальшій частині володінь Пенумбри, куди я заходив украй рідко. Окрім яскравих передніх полиць і затінених висот «Захмарної колекції», є ще й крихітна відпочинкова кімнатка з маленьким столом і невеличкою вбиральнею, а за нею — двері з табличкою «Стороннім вхід заборонено», які ведуть до кабінету Пенумбри. Я сприймав цю заборону серйозно, як і друге правило (воно стосується недоторканності книжок із «Захмарної колекції»), ну принаймні доти, доки його не порушив Мет.

— Ага, двері ведуть до сходів, — каже Олівер. — Вони тягнуться вгору. — Ми обидва стоїмо на пожежній драбині, яка пронизливо рипить і скрегоче металом, коли хтось із нас починає рухатись. Тут є широке вікно — старе скло, вставлене в подряпану й потріскану дерев’яну раму. Я тягну, та воно не піддається. Олівер схиляється, щось буркає на студентському сленгу, і вікно з ляскотом і скрипом відчиняється. Я зиркаю вниз, на бармена, який залишився в завулку. Він ігнорує нас зі старанністю людини, для якої не зважати на справи інших — це частина роботи.

Ми перелазимо через раму й зістрибуємо в темний кабінет Пенумбри на другому поверсі.

Виникає сум’яття і штурханина, Олівер голосно скрикує: «Ой!» — і нарешті знаходить вимикач. Яскравим помаранчевим світлом загоряється лампа на довгому столі, і нам відкривається навколишній простір.

Пенумбра ще химерніший, ніж видавалося на перший погляд.

Увесь стіл заставлено комп’ютерами, і їх усі виготовлено не пізніше за 1987 рік. Ось старенький TRS-80, під’єднаний до приземкуватого коричневого телевізора. Довгастий Atari та IBM PC в яскраво-синьому пластиковому корпусі. Усюди коробки, набиті дискетами, і стосики посібників — їхні назви надруковані квадратними літерами:

НАДКУСІТЬ ВАШЕ «ЯБЛУКО»

ПРОСТІ ПРОГРАМИ ДЛЯ РОЗВАГИ Й КОРИСТІ

МАЙСТЕР-КЛАС ІЗ VISICALC

Біля PC лежить довга металева коробка з двома гумовими ковпачками вгорі. Біля неї — старенький дисковий телефон із довгою вигнутою слухавкою. Припускаю, що металева коробка — то модем, найдавніший у світі. Якщо наготувалися виходити в Інтернет, устроміть слухавку в гумові ковпачки, ніби комп’ютер у буквальному сенсі комусь телефонує.

Я ніколи не бачив такого на власні очі, лише в глузливих постах блогерів під назвою «ви тільки подивіться, як воно працювало». Я спантеличений, адже переді мною доказ того, що в якийсь період свого життя Пенумбра теж крадькома проникав у кіберпростір.

На стіні позаду столу висить велика й старовинна карта світу. На ній немає Кенії, Зімбабве та Індії. Замість Аляски — пустир. У карту встромлено лискучі канцелярські кнопки. Вони позначають Лондон, Париж, Берлін, Санкт-Петербург, Каїр, Тегеран та інші міста — імовірно, там є книгарні, невеликі бібліотеки.

Поки Олівер проглядає стоси паперів, я вмикаю комп’ютер. Перемикач звучно клацає, і машина з гуркотом оживає. Звучить так, ніби десь поблизу злітає літак: спершу гучне ревіння, тоді скрегіт, а потому стакато з коротких гудків. Олівер різко обертається.

— Що ти робиш? — шепоче він.