Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

очкове, за вола — рогове, за виловлену рибу — ставщину, за випас худоби — спасне, за помол борошна — сухомельщину. Так всього й не перелічити! Тепер ще й інше навалюється. Відчули пани силу. Залишилося їм тут, у нових землях, як і в їхніх родових маєтках, хіба вбивати холопів єдино з власного бажання. Захоче — голову відрубає, захоче — худобу відбере, а сподобається жінка — на сінник затягне. На каторзі[89] — і то люди менше страждають! А скаржитися нема кому. Там, на коронних землях, холоп ще може до свого пана звернутися або навіть у королівську службу. А тут і слухати не стануть. Селяни-русини для ляхів — бидло, та ще й віри іншої. Всі православні для них — схизматики, себто вороги, і їх потрібно грабувати і вбивати.

Помовчали куми. Зітхнули тяжко.

— Тільки який із цього парубка Наливайко? — подав голос Петро.

— А ти б пішов юху[90] панську проливати? — запитав Назар.

Запитав з усмішкою, заздалегідь знаючи відповідь. Промовчав кум Петро.

— Що! Хата є, дружина, діти, та й кожух на тілі... Так що тільки дурням і під силу панам кулаки показувати та на сміх ясновельможного підстаросту брати. І все-таки — як йому вдалося втекти від цілого війська? Видно, не просто так він паном Коцьким назвався. Може, і є в ньому сила й благословення Боже, щоб стати на захист народу руського, а головне — віри нашої православної! А так на вигляд... Чорт його знає...

Вловивши докірливий погляд кума, Назар винувато всміхнувся і перехрестив уста.

До світанку ще далеко. Можна й до церкви йти, отець Варфоломій з вечора службу править. Та як парубка самого в хаті залишити? Хтозна... З такими краще поберегтися. Мотря? Ні. Точно не побажає залишитися з ним сама в хаті. Розбудити його? Якось незручно. Спить, як ангел після трудів праведних. А може, як диявол, що бід накоїв. І люльку не запалиш, до церкви не сходивши. Сидять куми та зітхають.

— Ти б щось розповів, Назаре, — не витримав тиші господар.

— Та тільки не про те, про що не можна казати. Розкажи, які дива в житті бачив. Може, зі святими людьми або з ангелами зустрічався? — почувся від печі голос Мотрі.

— З ангелами? — тихо розсміявся кум. — З ними мені ще рано зустрічатися. Прийде час — побачуся. Та й самі побачитеся з ними. А ось чудес земних чимало бачив.

Чув не раз ті розповіді Петро. І зітхав тяжко, бо знав, що чудеса, про які розповідав Назар, не за морями-океанами і не за тридев’ять земель. Неспішного ходу до них — лише днів зо п’ять. Бо чудеса ті — на чудовій землі, що має страшну назву Дике поле!

Це там степове повітря, переповнене запахами трав і квітів, не вдихаєш, а п’єш на повні груди. Це в тих травах, вищих від людського зросту, заблукаєш, як у лісі. Там і на возі не проїдеш — зв’яжуть колеса й накажуть: не мни, не чави нас, а зійди з воза і викупайся у хвилях наших ласкавих. А вночі дізнаєшся, як ми нашіптуємо сни чарівні й перетворюємося на стіни й колони палаців казкових, у яких дах такий, що тільки Богу під силу такий придумати. Дах цей — полотно чорного шовку, що опускається й піднімається, і від того вишиті на ньому молодим сріблом зірки кружляють у хороводі навколо кришталевого бубна місяця. А іноді зриваються зірочки й падають із немислимих висот — але не долітають до землі, а розпилюються і зникають назавжди. За ними небо нічне плаче, і сльози ті осідають на травах росою рясною. Та такою, що вранці треба штани знімати й свитку піднімати, щоб кілька кроків пройти. А не зробиш того — то так намокнуть, що й не дотягнеш їх нікуди.

На таких травах та на таких просторах вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, олені, лані, кабани, лосі — так одне за одним і біжать, так і шугають степом. Хоч куди пустиш стрілу чи пальнеш із самопалу — у звіра й поцілиш. У яку річечку не увіткнеш списа — так він стояти й залишиться, пронизавши десяток рибин з руку завдовжки. А ще є ями, де потонути можна в меду диких бджіл. З такої ями можна й десять бочок меду витягнути...

— Десять? — перепитав Петро й уточнив. — Великих?

— Ну як сказати... З десяти гарнець[91] буде та бочка, — підтвердив кум, піднявши до стелі вказівний палець.

Тяжко зітхнув Петро. Казкова та земля, та хіба можна там жити, коли люди на людей полюють. Прилетить стріла нізвідки — і вб’є. Або просвистать волосяний аркан — і потягне напівздушеного у вічне рабство. А може й просто ведмідь задерти. Он як ногу кумові ведмідь порвав.

— А як твоя нога, куме?

— Га? Що? Нога... — Назар звично потер стегно. — Я б того ведмедя... Якби інший. А той із самого Чорного лісу мені назустріч брів. Який страшний ліс, такі й звірі там. Я сам у той ліс ніколи не пхався, але чув, що там є навіть столітні бобри. Сиві, завбільшки з росомаху і з зубами на палець завдовжки. Кажуть, якщо добути того бобра і надоїти з нього бобрового струменя[92], то більше нічого не потрібно. Від будь-якої хвороби рятує, і жити теж будеш до ста років! А той мій ведмідь усім ведмедям був король-королевич. Він на мене біжить... Із пащі слина голодна струмками ллється. Але не на того напав! Ніколи я так швидко самопал не набивав. За три кроки був, звірюка, коли я йому мушкетика в пашу увігнав. Миттю ведмідь той помер, а все-таки встиг мене пазурами полоснути. І ось яка печаль — ніяк я кров не міг зупинити. Добре, що людей знаючих зустрів. Сказали йти до хуторка Суботів і знайти на його околиці три джерела з цілющою водою. Ото в тих трьох водах і омив рану. І ось диво: завмерла в ранах кров! Скажу тобі, куме, що різна на смак вода в тих джерелах, хоч одне від одного вони за три кроки. То не вода — то і є диво! Глянь на віконце. Світає. Краще все-таки розбудімо парубка. Нехай іде з нами до церкви, щоб його панотець святою водою окропив. Тоді й подивимося, людина він чи... Гаразд. Мовчу, мовчу...