Читати книгу - "Здіймається буря"

А смугастий вояк уже тріумфально поглядав із протилежного боку галявини, прихиливши голову, щоб послухати принесені Зололапом новини. Вогнесерд, затамувавши подих, спостерігав, як той пішов назустріч Довгохвосту та Дрібновуху. Так новини про зникнення Хмаролапа почали поширюватися Кланом, наче вусики темного, виткого плюща. Дрібновух протиснувся поміж гілками дуба, щоб поділитись новинами з іншими старійшинами, а Довгохвіст кивнув своєму старому наставнику і попрямував до ясел. Як Вогнесерд того і боявся, Темносмуг вирішив упевнитись, що цілий табір знатиме про рішення Хмаролапа повернутися до свого старого життя кицюні.

— А ти нічого не зробиш? — різким від обурення голосом запитала Піскошторма. — Ти так і дозволиш, щоб Темносмуг розпатякував усім про Хмаролапа?

Вогнесерд похитав головою.

— Як я можу боротися з правдою? — сумовито нявкнув він.

— Ти ж можеш оголосити про це всьому Кланові! — мовила войовниця. — Пояснити їм, що сталося насправді.

— Хмаролап відмовився від життя з Кланом ще тоді, коли почав приймати їжу в Двоногів.

— Ну, тобі принаймні варто сказати про це Синьозірці, — наполягала Піскошторма.

— Пізно, — муркнув Вітрогон.

Вогнесерд простежив за поглядом брунатного вояка та побачив Темносмуга, що виходив із кубла Синьозірки. Їй таки зіпсували вечір і саме тоді, коли провідниці як ніколи був потрібен спокій. Вогнесерд аж смикнув хвостом, побачивши самовдоволену посмішку на морді Темносмуга, хоча й знав, що злість його переважно спрямована на Хмаролапа.

— Ходімо, ти ж так іще й не повечеряв, — цього разу лагідніше нявкнула Піскошторма.

Але у Вогнесерда вже геть не було апетиту. Він лише сидів і роззирався галявиною, відповідаючи на погляди інших котів — деякі стривожені, деякі просто жадібно-цікаві.

Вітрогон зачепив хвостом задню лапу Вогнесерда.

— Стережись.

До них наближався Темносмуг із виразом безмежного самовдоволення на морді, яке він і не намагався приховати.

— Синьозірка хоче тебе бачити, — гучно нявкнув він до воєводи.

Приречено зітхнувши, Вогнесерд підвівся і попростував до кубла Громової провідниці.

Він завагався на вході, відчуваючи неабияку тривогу. Цілком неминучим йому видавалося те, що Синьозірка побачить у зникненні Хмаролапа ще одну зраду з боку Громового кота. Чи не означало це, що тепер вона сумніватиметься й у Вогнесердові через його походження кицюні?

— Заходь, Вогнесерде, — гукнула Синьозірка. — Я за запахом відчуваю, що ти там!

Він пройшов крізь завісу. Провідниця сиділа, скрутившись, у гніздечку, біля неї був Білошторм, і в очах обох світилася цікавість. Вогнесерд прищулив вуха, марно намагаючись припинити нервово прясти ними.

— То ось чому ти раніше заходив, — нявкнула Синьозірка. — Поцікавитись, чи я там не голодна, аякже! — Вогнесерда дивовижні радощі в її голосі захопили геть зненацька. — Ти пропонуєш принести мені їжу лише коли думаєш, що я помираю. Я вже подумала, що табором гуляє чутка, що я тут дуба ріжу!

Вогнесерд повірити не міг, що провідниця так легко переживає новини про Хмаролапа.

— П-пробач, — затнувся він. — Я збирався тобі розповісти про Хмаролапа, але ти була така… спокійна. Я не хотів тебе лякати.

— Ну, може, я й не дуже добре почувалась останнім часом, — визнала Синьозірка, кивнувши головою, — але я ж не з павутини плетена. — Її сині очі раптом посерйознішали, і вона продовжила: — Я досі твоя провідниця, і я повинна знати все, що відбувається в моєму Клані.

— Так, Синьозірко, — відповів Вогнесерд.

— Темносмуг мені розповів, що Хмаролап пішов жити до Двоногів. Ти знав, що таке могло трапитись?

Вогнесерд кивнув.

— Але тільки віднедавна, — додав він. — Я щойно вчора довідався, що мій новак випрошує їжу в кублі Двоногів.

— І ти подумав, що сам це залагодиш, — промурмотіла Синьозірка.

— Так, — Вогнесерд зиркнув на Білошторма, який мовчки за всім спостерігав, не пропускаючи ні найменшої дрібниці.

— Котячому серцю не накажеш, — застерегла Синьозірка. — І якщо серце Хмаролапа прагнуло життя кицюні, то навіть Зоряний Клан не міг би цього змінити.

— Я знаю, — погодився Вогнесерд. — Але ж не все так просто, — він не мав наміру вибачатися за Хмаролапа перед рештою Клану, але хотів, щоб Синьозірка бачила повну картину. Навіть розумів: виправдовує цим радше Хмаролапа, ніж себе. — Двоноги забрали новака проти його волі.

— Забрали? — повторив Білошторм. — І що ж наштовхує тебе на таку думку?

— Я бачив, як його забрали й увезли на потворі, — пояснив воєвода. — Він кликав на допомогу. Я погнався, але нічого не міг зробити.

— Але до цього Хмаролап уже якийсь час ходив до Двоногів по їжу, — примруживши очі, нагадала йому Синьозірка.

— Так, — визнав Вогнесерд. — Я вчора з ним говорив і не дуже певен, що він хоче прожити життя кицюні. Хмаролап і досі вважав себе котом Клану.

Вогнесерд проковтнув клубок і додав:

— Я не думаю, що він розумів, наскільки сильно порушує вояцький правильник.

— Ти певен, що саме таких вояків потребує Громовий Клан? — запитала Синьозірка.

Вогнесерд потупив очі, засоромившись свого новака і збагнувши, що провідниця каже правду.

— Цей котик іще молодий, — тихенько нявкнув воєвода. — Я думаю, що в нього серце кота Клану, навіть якщо сам він цього не розуміє.

— Вогнесерде, — лагідно нявкнула Синьозірка. — Громовому Клану потрібні віддані, хоробрі коти, як ось ти. Якщо Хмаролапа забрали, то на те, мабуть, була воля Зоряного Клану. Може, він і не в лісі народився, але був частиною нашого Клану достатньо довго, щоб наші предки-вояки встигли ним зацікавитись. Не сумуй так. Де би Хмаролап не опинився, Зоре клан подбає про те, щоб він був щасливим.

Вогнесерд поволі підвів очі на свою стару виховницю.

— Дякую, Синьозірко, — нявкнув він.

Може, предки дійсно краще знають, що потрібно Хмаролапові. Хотілося вірити, що вони не показували свою зневагу до кицюнь, вигнавши новака. Це все не остаточно переконало Вогнесерда, проте він був вдячний провідниці за її співчуття і відчував неабияке полегшення від того, що Синьозірка не побачила чогось надто лихого у зникненні Хмаролапа.

* * *

Тієї ночі Вогнесерд знову снив. Сон ніс його високо над лісом до Чотиридерева. Над головою простягалося чисте нічне небо, міцно тримаючи його у своїх зоряних кігтях, перш ніж опустити на Велику Скелю. Вогнесерд відчув правічну силу, що приховував кругляк під його лапами і подушечками, які досі ще поколювали після тієї гонитви за Хмаролапом. Він також відчував наближення Плямолистки. На серці відразу стало легше від того, що медикицька не покинула його, як в останньому сні.

— Вогнесерде… — у вухах зашепотів знайомий голосок, і Вогнесерд повернувся, сподіваючись побачити, як десь там позаду нього у сяйві місяця поблискує плямиста шубка киці. Але її там не було.

— Плямолистко, де ти є? — гукнув він, відчуваючи, як серце щемить від бажання побачити її.

— Вогнесерде, — знову промурмотів